Ця історія з минулого року, але ще й досі мені тепло на серці, як її згадую. Карантин накрив торік усіх несподівано і зненацька. Особливо «страждали» ті, у кого діти не змогли піти до школи та дитсадка. Про що тільки не писав знесилений люд у соцмережах!
У травні стало веселіше, можна було вибратись на природу, особливо міщанам. Я подумала, а чому б мені не навчити внучку віршенят. Вирішила почати з Шевченка. Мені дуже хотілось, щоб вона відкривала для себе великого поета (мого земляка) із поезії, де він прославляє красу природи. І тут почалося…
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
– Світає,
Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає…. – повторює чотирирічна Даринка і раптом замовкає, а далі запитує:
– Бабусю, а який той соловейко?
Як добре, що під руками є «Гугл». Знаходжу розділ орнітології, перечитуємо все, що тільки можна про маленьку співучу пташечку. Знаходжу запис із його співом. Зачудовано слухаємо, забули про все на світі… Несподівано згадую українську народну пісню «Ой у вишневому садочку». Заходимо на YouTube канал і вже співаємо про садочок, де соловейко щебетав. Далі я згадую про вірш і ми вчимо наступні чотири рядочки.
– Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють…
– Бабусю, – чую знов тоненький голосочок внучки, – а що таке степи, лани? А яри? Ставки?
– Ого, ну, ти, мабуть, і про верб нічого не знаєш?
– Не знаю, – розчаровано відповідає Даринка.
Я знову подумки «співаю оду» Гуглу і ми «забиваємо» у пошуковику перше слово: степи. Бо дитині мало розказати про той степ, їй обов’язково треба ще й показати, і то детально. І вже коли дізнались майже все про цю частину ландшафту, на думку спадає згадка про пісню «Степом», яку колись співала народна артистка України Раїса Кириченко. Знаходимо, слухаємо, співаємо.
На черзі підступили «лани», «яри», «ставки». Поки добралися до «верб», то вже й споночіло. Перенесли вивчення вірша на наступний день.
Знову на допомогу прийшов «дядько» Гугл. Зрештою вирішили ту вербу намалювати. Добралися до наступної строфи:
– Сади рясні похилились,
Тополі поволі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем…
Тут я вже не чекала, що дівчинка питатиме за сади і за тополю, за сторожу і за поле. По черзі, терпеливо, покроково розповіла їй про ті «дива».
І раптом мене осяяло… Тож наступні рядки відомого твору ми вже вчили дорогою на Кип’ячку, що неподалік Великих Гаїв. Там було все і відразу: і ярок, і ставок, і поле, і верби…
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається,
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зострічає…
І нема тому почину,
І краю немає!
За кілька днів бачу сумна якась Даринка. Питаю, що сталося? А вона на повному серйозі й каже:
– Так мені жалко Шевченка, що він помер, я не встигла з ним поговорити…
Тут вже мені довелось добряче «пофантазувати», щоб переконати дитину у невмирущості великих поетів. То тепер якби про когось щось розповідала, відразу каже: «Знаю, знаю, його нема, але вірші його живуть».
Сьогодні обов’язково підемо до пам’ятника Великому Поету і я розкажу Даринці про його день народження.
Валентина Семеняк
