День людей з інвалідністю. У стрічці чимало постів від осіб, дотичних до теми. Довго думала, чи писати щось і собі. Бо в мене оточення нібито адекватне — його не треба ні напучувати, ні вчити, ні інструктувати. А тим, кого треба, зазвичай писанина не допоможе.
Та ось що скажу. Пандуси, комфортний громадський транспорт, спеціальні гойдалки на дитячих майданчиках — це необхідно, важливо, круто. Але знаєте звідки все починається? Де насправді народжується інклюзія? Інклюзія починається з наших голів. Мислення і думок.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Люди з інвалідністю — насамперед люди. Звичайні люди, які люблять музику, спілкування, милуватися заходом сонця. Ненавидять корки на дорогах, бояться болю і тішаться першим снігом. Так само, як і ви.
Насправді люди з інвалідністю — не особливі. Особливе лише здоров’я. У них така ж усмішка і такі ж сльози, як у всіх. І їм не потрібний жаль. Драма. Потоки чужого співчуття. Вони не об’єкти для піару. І не тренажери для виховання милосердя в підростаючому поколінні.
Так, їхнє здоров’я потребує пильнішої уваги. Але більшість уміє з цим жити. І не повірите, але добра частина не згадує про свою інвалідність, поки їм про це не нагадають. Не адаптоване середовище в місті. Необлаштовані школи. А може “тактовний” роботодавець під час співбесіди.
Єдине, що їм необхідне — доступність. Доступність міських вулиць, навчальних закладів, автобусів. Доступ до лікування і медикаментів. До повноцінного навчання, можливості працювати.
Я знаю, що більшість з вас не в силі змінити ці обставини. Вплинути на владу, “розвернути” потрібні реформи, обладнати пандусами всі магазини, встановити звукові світлофори тощо. Але від вас цього ніхто й не вимагає. Хіба, якщо маєте змогу, більше говоріть із дітьми про те, що люди приходять в цей світ дуже різними і це нормально. Зробите потужні інвестиції у майбутнє.
Найбільше, що ви можете зробити для людини з інвалідністю, перебуваючи поруч із нею — бути собою. Справді, будьте собою. Поводьтеся природно. Зрештою, не бійтеся спілкуватися з нею. Дивитися кіно. Їсти морозиво. Грати у сніжки. Співпрацювати. Обговорювати модні луки. Сміятися з анекдотів. Побачити в ній особистість.
Тільки будьте готовими: тоді ви, скоріше за все, забудете про її інвалідність. Бо люди з інвалідністю — насамперед люди.
