У неділю Всіх святих архієпископ Тернопільський і Кременецький Православної церкви України, член Священного синоду ПЦУ Нестор вручив орден Святого архістратига Михаїла священнику Свято-Троїцького духовного центру в Тернополі митрофорному протоієрею о. Богданові Заяцю — «за заслуги перед Помісною Українською православною церквою та побожним народом». Для мене це привід розповісти про цього непересічного священнослужителя, оскільки знайома з отцем Богданом багато років, ціную його жертовне служіння Богові, церкві і її вірним, а також людяність, відкритість, толерантність.
Цьогоріч виповнилось 33 роки, як несе він свою священичу службу. Рівно стільки, як ходив земними дорогами Ісус. Дата ця не тільки символічна, а й відповідальна, бо спонукає послідовників Христа підбивати проміжний підсумок досягнутого, звіряти його з тими обітницями, які давались і брались на початку цього шляху. Знаючи усю вимогливість о. Богдана до себе, його скромність, усе ж думаю, в нього немає підстав картати себе за щось. Його служіння Господу було і залишається щирим, сердечним і жертовним, основною справою всього його життя, справжнім земним покликанням.
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
Отець Богдан, як і його молодший брат Мирон, що теж священник, родом з Лисої на Підгаєччині. Їхні батьки Петро Миронович та Лідія Ізидорівна змалку прищеплювали синам любов до Бога. Як згадує о. Богдан, батьки змалечку водили його до церкви в Завалів, за п’ять кілометрів від Лисої, бо своя була закрита. Коли виріс, на його життєвий вибір вирішальний вплив мав о. Юрій Стеблина. Вони знались із дитинства, вчились в одній школі. Отцю Богданові глибоко западали в душу розмови з другом, імпонували його погляди на життя та релігію. Тому й пішов його шляхом. Закінчив Ленінградську духовну семінарію й отримав свої перші парафії — у Скородинцях, Семаківцях та Калинівщині в Чортківському районі.
У Скородинцях церква була діючою, в Семаківцях у її приміщенні довгі роки був склад радянських кінофільмів (добре, що не міндобрив, як в інших селах), тому й не постраждала, а Калинівщина взагалі не мала своєї церкви. Колись давно вона була, але згоріла, і її вже не відновлювали. Тож отець Богдан разом із громадою взялися за її будівництво. Бо вже був кінець вісімдесятих — початок дев’яностих років, коли в Україну поверталась духовна свобода. Храм збудували, освятили, а на голові о. Богдана з’явилась митра.
Наступним етапом його служіння стала церква Різдва Христового в Тернополі. Старовинний храм, якому чотири століття, намолені стіни, чудотворна ікона Тернопільської Божої Матері — тут за честь мав би служити будь-який священник. То були гарні роки, наповнені великою роботою щодо навернення людей до Бога, адже центр міста заселяла здебільшого партійна номенклатура, що не поспішала до храму. Отець любив цю церкву, але в якийсь момент змушений був її залишити.
Його радо прийняла дружна родина Свято-Троїцького духовного центру. І одразу він став своїм, наче завжди тут служив. Йому імпонували тутешня атмосфера, доброзичливість священників і пастви. Він віддячував тим же, бо не шукав вигоди для себе особисто. Йому було важливо, щоб не страждала Божа справа. Отець у церкві щодня, практично з ранку до вечора. Тривалий час служив першу службу (тепер — другу), на другій сповідав, на третій співає разом із молодіжним хором. Хрестить, вінчає. Коротка перерва на обід — і знову до храму, на вечірню. Чи щось треба зробити, адже собор ще будується, тому є до чого докласти рук. Його влаштовує такий ритм життя. Він у храмі може днювати й ночувати. Там найкраща для нього аура, там душа його сповнюється радістю.
А гарний приклад щедрий на послідовників. За старшим братом став священником і молодший Мирон і навіть перейняв його парафію у Скородинцях, коли о. Богдан перейшов до Тернополя. Священичу дорогу обрали і троє синів отця Богдана. Вручаючи йому орден Святого архістратига Михаїла, владика Нестор подякував не лише як священнику, а й як батькові, котрий виховав для церкви таких гідних синів. Чи треба казати, як раділо в цей момент батькове серце? І материнське також. Отець Богдан вважає щедрою нагородою Господа, що послав йому таку їмость. Його Оля — любляча дружина і мати, яка розуміє важливість їхнього служіння, підтримує, оточує турботою та увагою як чоловіка, так і синів.
Вітаючи отця Богдана з нагородою, я попросила зачитати, за що церква благословила його орденом. Він сказав, що особливо гріє його душу слово «помісна», адже багато років служив в Українській автокефальній православній церкві і його чи не найбільшою мрією було визнання української автокефалії православним світом. Щасливий, що вона здійснилася за його життя і він може ще їй послужити. Отець любить Бога, любить церкву, любить людей і дякує Господу, що спровадив його на цю благословенну дорогу.
Галина САДОВСЬКА
