Давайте культивувати не оману, а таки світло (із листа до Юлі)

На моєму письмовому столі два примірники письменницької газети «Літературна Україна».  Одна за 16 березня цього року, а друга – за 20 квітня. І що з того? – промайне у когось думка після прочитання цих двох рядків. Що? Майте терпіння…

У тому числі газети, що за 20 квітня, читаю (а отже, цитую) таке: «Розуміємо: допустити закриття найстарішого україноцентричного часопису у буремну епоху творення новочасної української ідентичності було б справжнім злочином. Саме тому ми просимо Вас підтримати нас своїми меценатськими внесками і передплатою. Кожний Ваш, навіть невеликий, внесок – це суттєвий вклад у наш бюджет і розумна інвестиція в культурну розбудову України. Збережімо «Літературну Україну» разом!

P.S. У зв’язку з фінансовими труднощами газета «Літературна Україна» тимчасово буде виходити двічі на місяць» (далі публікуються реквізити для перерахування коштів)».

І що з того? Що? Та ж майте терпіння… Зараз все зрозумієте.

У попередньому числі газети за 16 березня була надрукована ціла газетна шпальта – чи то стаття, чи то передвиборча програма ( обіцянка їде – обіцянкою поганяє) невтомної Юлії Тимошенко. Заголовок нудний і популістський: «Юлія Тимошенко: якою я бачу українську культуру». Так і хочеться відразу заперечити: бачити мало, так само як і говорити, треба ж, нарешті, щось робити. Але ж… Через кожний абзац буквально «шпортаюсь» через оте «МИ»: ми зробимо, ми продовжимо, ми осучаснимо, ми обов’язково модернізуємо, ми добудуємо, ми забезпечимо, ми спільно виберемо локації, ми підтримуватимемо спеціальними стипендіями, ми підтримаємо, ми розпочнемо, ми започаткуємо, ми ухвалимо, ми видамо… У цьому місці можна витерти рясний піт, що зросив чоло і перейти до найголовнішого місця (цитую): «Ми фінансуватимемо українську культуру на рівні 8-9 млрд грн., відповідально і прозоро спрямовуючи фінансування на основі широкого публічного обговорення підтримки наших культурних потреб». Хочте вірте, хочте – ні, але у цій статті я нарахувала… аж 21 обіцянку!!! Але я так і не зрозуміла, хто ж стоїть за отим «ми». Це тільки цар самодержавець Микола-ІІ полюбляв у свій час казати від свого імені: «Ми – цар Ніколай второй…».

Між першим і другим виходом згаданих уже газет відстань (якщо не помиляюсь) у 35 днів. Подій у нашій державі за цей проміжок часу відбулося чимало. Не буду конкретизувати. Бо ви й самі все добре знаєте. Однак взятися за перо мене спонукали ось ці рядки пані Юлі (знову цитую): «Ми не маємо права втратити газету «Літературну Україну» – це унікальне видання, якому вже 92 роки. Вдумайтесь, на його фінансування державою виділяється 8,3 тис. грн. щомісяця! А друк лише одного числа коштує 6,5 тис.! «Літературна Україна» – це не лише символ нашої літературної слави, але й символ державності та незалежності України! Тому «Літературна Україна» житиме, як житиме і процвітатиме Україна і українська культура!».

Пані Юлю, золоті слова з Ваших вуст. Якщо Ви привселюдно заявили, що «ми не маємо права втратити газету», то Вам і «прапор» в руки. Будь ласка, доведіть на ділі – та ж не дайте таки газеті вмерти на 92-ому році життя! До слова. Для Вас зараз унікальний історичний момент: зробіть все для того, аби слово й справді, не розходилося з ділом. Зрештою, аби українці  таки згадували Вас колись «незлим, тихим словом» (за Шевченком). Бо ж це Ви написали: «Ми не маємо права втратити газету». Із 21-ї обіцянки виконайте, будь ласка, хоча б цю одну. А так хочеться повірити, що Ви не бачили останнього числа газети і просто «не в курсі справи»… Культура – це Культ Світла. Бо вигук «Ура» у наших предків означав – Світло. Коли сходило сонце, вони вигукували «ура». Тож давайте культивувати не оману, а таки світло. Світло в наших душах.

Валентина Семеняк

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram