Тернополянина Тараса Савчука жартома називають медіамагнатом. Він – підприємець і редактор сайту TeNews. Говоримо про новітні медіа, соцмережі і політику, – пише Про Те.
– Тарасе, чому тебе називають медіамагнатом?
Перегляньте також:
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
- Культурна еліта України підтримала Тернопільський мистецький коледж імені Соломії Крушельницької
– Недавно почув, що мені ще владика Нестор парафію вділив. Тому медіамагнат – це вже неактуальне (сміється).
Так сталося, що почав дописувати у кілька видань. Кілька сайтів зробив. Напевне через те так кажуть. А ще, думаю, розмови про медіамагната почалися із недоброзичливців. У Тернополі напевне кожен журналіст дописує у кілька видань, то це можна сказати про всіх.
– А може так кажуть жартома, а не від недоброзичливості?
– Так, мабуть жартують. Це красивіше звучить (сміється). Мій досвід – 15 років верстка газет. Свого часу працював і редактором, і відповідальним секретарем. Найцікавішою для мене була робота дизайнера. Потім зрозумів, що набагато простіше писати самому, верстати і друкувати газету. Мав власні газети, які сам видавав. Це – менше витрат. Так набагато простіше і швидше – сам пишеш, сам верстаєш.
Тим не менше, у нашому місті – що не журналіст, то зірка, метр, дециметр… Так повелося ще з радянських часів – о, це ж журналіст. Звісно, якщо об’єктивно, це важка праця. Працювати журналістом мабуть і важче, ніж садити, копати чи будь-що робити фізично. Єдине, що тут чомусь такі «понти» назрівають.
У нашому середовищі тепер дивний період, який триває десь два роки і ще напевно буде тривати стільки ж. Старше покоління не готове до конкуренції з молодими колегами. Раніше в цій сфері усе було злагоджено. З технічним прогресом усе різко помінялося і з’явилося купа нового. Фактично і я увійшов у цю сферу, відібравши в когось частину хліба. Але принаймні старався це робити якісно і так організовувати свою роботу, щоб нікому не нашкодити і нікого не образити. Тепер влізають ще новіші і зазіхають на частину вже мого хліба. Мабуть цього не уникнути.
З розвитком Інтернету, із соціальними мережами потрібні універсальні журналісти, які вміють сфотографувати, зняти на відео, написати, поставити на сайт. Не усі «старші» витримують ту конкуренцію. Тому часто серед нас бувають проблеми, нерозуміння, «наїзди» тощо. Досвідчені колеги часто закидають: «Та що там, в інтернеті все безкоштовно». Я відповідаю: «Ви переведіть фарбу в мегабайти, слова – в трафік, то це не буде дешевше».
Інтернет – це перспектива для журналістів. Але багато хто не може навчитися і перелаштуватися на теперішній час. Особисто я не читаю в інтернеті тих новин, які мають більше 3-4 абзаців. Досить навіть 2-ої абзаців, тому що усі тепер навіть не на планшетах, а на телефонах.
– Як гадаєш, люди мало читають через те, що в них обмаль часу чи просто з розвитком техніки втрачають гостроту розуму?
– Не хочуть читати великих текстів, бо на телефонах нема тої швидкості, яка завантажить великий текст. Якщо виїхати за межі Тернополя, то в більшості випадків навіть 3G нема. Що говорити про Кременець, наприклад, де в кількох місцях на пару метрів інтернет пропадає повністю. Перебуваючи в якихось селах, помітив, що там взагалі треба вилазити на сосну, щоби щось зловити.
Тепер нові і доступні – месенджері. У соціальних мережах нині дуже багато інформаційного сміття. Тому люди просто переходять на месенджері суто для спілкування. Один одному пересилають якісь лінки, інформацію, яка їм дійсно цікава. Заходиш в якусь соціальну мережу, а там 20 постів, які просто тобі непотрібні. Звісно, над тим працюють, щоби людей заполонювати. Так має бути. Чиясь робота і така є. Але це важке сприйняття.
Будь-яка соціальна мережа – це чийсь комерційний проект. Групи у Фейсбуці – це теж інформаційний бізнес. Газети відходять уже на задній план. Так само частково відходять і сайти. Якщо людина активна в соціальній мережі, їй сайт непотрібен. Вона всю інформацію може почерпнути з тих груп, які постійно читає. Тим більше групи в соцмережі локалізовані за якимсь принципом, за спеціалізацією. Якщо мене цікавлять автомобілі, то мені не треба краси чи спорту. Звісно, є загальні новини. Соціальні мережі відбирають велику частину читачів навіть в самих сайтів. Групи розвиваються.
– Тепер сприймають так – як нема людини у Фейсбуці, то вона ніби і не живе…
– Основний читач – в соціальних мережах. Чим більше тебе є в соцмережі, тим більше тебе читають.
Інформаційні сайти – це теж бізнес. Це таке саме заробляння грошей, як і газета, як і завод чи фабрика. Не знаю жодного колеги, який не хотів би мати свого сайту чи газети і заробляти на тому гроші.
Сказати, що журналістика продажна, не можна. Хоча журналістики не за гроші не існує. Будемо називати це вже якоюсь публіцистикою чи письменництвом. Але письменництво – це теж бізнес. Там є заробіток. Казати щось про чесного журналіста чи нечесного – це щонайменше смішно, тому що той, хто пише, все одно не висловить об’єктивної думки. Адже журналіст є під впливом обставин, зовнішнього світу і навіть свого світосприйняття. Найкращий варіант, коли в публікації присутні різні думки опонентів.
Для журналіста гірше не продажність. Гірше – нав’язування своєї думки читачам. Тому що людина сама має робити висновки з того, що вона почула, дізналася, прочитала. А в нас, зазвичай, так – є багато відомих авторитетних людей, які нав’язують свої думки. А може це сам читач так себе поставив? Зрештою, наш народ лінивий і він мало про що хоче думати. Бачу це по людях старшого покоління – наскільки газети, яким нині по 60 років, формували думку тодішнього населення.
Прикро те, що тривають своєрідні змагання і війни між журналістами. Усі ж є гравцями на одному полі. Хтось грає в одній команді, хтось – в іншій, або м’яч на чиїсь частині поля. Це не привід, щоби те все переростало в особисту неприязнь.
Хоча я вважаю, що у Тернополі нема політики, наша журналістика чомусь злилася з тою, так званою, політикою. Не можна казати, що оцей журналіст нечесний, а цей – чесний, в принципі. Усім відомо, що кожен другий журналіст є прес-секретарем або якоїсь політичної партії, або конкретного політика чи депутата. Це – підробіток. А якщо ти ще працюєш в якомусь виданні, то будеш висвітлювати суб’єктивну думку апріорі. Уже не можеш стати об’єктивним. Ти – помічник якоїсь політичної сили, займаєшся їх матеріалами, все одна це на тебе вже впливає.
– Як особисто сприймаєш оці суперечки стосовно того, хто чесніший журналіст?
– Це навіть цікаво поспостерігати у Фейсбуці. Я стараюся не кричати і не влізати в ніякі речі. Як кажуть, на злодієві шапка горить. Ще чимось «спалюся». (сміється)
– Як гадаєш, чому це явище є?
– Та не знаю… Може, хтось більше досягнув успіху, хтось – менше. Якщо ти сидиш 20 років у якійсь газеті і нема ніякого просвіту, а хтось досягнув чогось більшого, все – він вже ворог. Але ж ми всі прийшли на цей світ в однакових умовах. Кожен може досягати успіху так, як він хоче. Звісно, способи досягнення цього успіху і взаємодія з іншими людьми – у всіх різна. І усі можуть бути і чесними, і нечесними. Та найгірший спосіб досягти успіху – йти по головах інших людей, когось принижуючи.
Суперечності між журналістами нашого міста напевне є через політичні вподобання. Я ще не чув, щоби журналісти посварилися через прем’єру в театрі. Мовляв, цей актор погано зіграв або цю роль треба віддати іншому актору. Водночас кожного тижня відбуваються презентації в книгарнях. Ніхто ж із журналістів про це не сперечається. Нема ні літературних критиків, ні театральних. Хоча театральних критики – може один-два. Це ж є стільки жанрів журналістики!.. А у нас що? Як тільки політик Петя класний, а депутат Микола поганий – починається війна.
– Про журналістику і бізнес. Чи може журналістика бути бізнесом…
– Чому люди стають журналістами? Щоб працювати і заробляти. А, і ще покликання є (сміється). Письменник видає книжки і теж заробляє. Художник малює, щоби картину продати. Кажуть, що журналістика – це четверта влада і водночас, що журналістика – одна з найдревніших професій.
Я 15 років займався поліграфією, дизайном. Не можу назвати себе журналістом. Розвиваю себе в тому, що називаю «інформатизація населення». Це викликає реакцію. І це вже добре. Не скажу, що більше негативної реакції. Наполовину. Бачу, що моя діяльність дає ефект. Звісно, тим не займався б, якби з цього не мав якогось зиску.
Для людини, яка хоче нормально працювати, нині є всі можливості. Можна бути приватним підприємцем, можна дописувати, є угоди про інформаційні послуги, безліч всього.
Для сучасного журналіста інтернет – це можливість. Соціальні мережі колеги використовують для більшого захоплення аудиторії. Але це треба з умінням. По собі знаю. Я стільки понапоширювався, що купа людей мене просто позабанювали, бо я спамлю. Так, я спамлю, але це моя робота. Якщо взявся поширювати якусь інформацію в соціальних мережах, роблю це добротно. Я настільки доробився, що мене позабанювали. Значить вони не потребують тої інформації. Ми спілкуємося по телефону або через електронну пошту.
– Чи доводилося жертвувати чимось заради роботи?
– Часом і здоров’ям. Колись мій тато казав: «Та що там тобі? Сидиш за комп’ютером». А це – спина, очі, малорухомість, ожиріння. Простіше працювати фізично, тоді менше всіляких проблем зі здоров’ям. Але однозначно жертвую часом. Час, який ми не повернемо. Мабуть це якісь егоїстичні бажання – більше, більше, більше… Колись були змагання в тиражах видань. Тепер змагання в трафіках, у відвідувачах, у тому, хто перший почує якусь інформацію і закине її в соцмережі.
– Це своєрідне мисливство. Оця погоня… Воно того варте?
– Принаймні споживач того є. Будь-яке виробництво йде під споживача. Якщо нема в чомусь потреби, то його нема сенсу робити.
– Багато спілкуєшся з політиками. Може в тебе є якась риса характеру, що допомагає спілкуватися з ними дипломатично?
– Спілкуюся з дуже багатьма політиками. Декого вважаю політиком, декого – не вважаю. Декого поважаю, декого – не поважаю. З десяти тільки троє варті того, щоби називати себе політиками. Серед них у мене є і багато щирих, справжніх друзів.
– Як треба спілкуватися з політиками і чи взагалі треба?
– Не думаю, що вони чимось кращі чи гірші від людей якоїсь іншої професії. Хоча чому я вважаю, що у нашому місті нема політики? Можливо з державним фінансуванням партій щось переграється. Але у нас партії – це теж бізнес. Свідомо спостерігаючи багато років за тим, як працюють міська і обласна рада, ще не бачив когось, хто би йшов в політику, не маючи якогось бізнесового інтересу. Я не бачив. Тими політиками, зазвичай, стають успішні бізнесмени, керівники великих підприємств, державних структур чи комунальних підприємств. До політики краще було би допускати тих людей, які розуміють її. Депутатом має бути людина з народу.
До прикладу, я сумніваюся, що котрийсь депутат міської ради, який є власником якогось підприємства, що виробляє продукти харчування, прийме дуже успішні рішення з приводу каналізації чи водопостачання.
Мені колись сподобався виборчий слоган одного кандидата: «Такий, як ти». Той політик чи депутат – така ж людина. В нього теж є сім’я, діти, робота. От, власне, його робота означає те, що політика для нього – не основне заняття. Якщо він має економічну чи соціально-політичну освіту, від імені партії пішов у депутати, то суто тим має займатися. А якщо депутат біжить раз на місяць на сесію і то не завжди, а він має своє основне заняття і думає, як би то скоріше все закінчилося і підніме руку, не підніме – це дуже паскудно.
Тому вважаю, що в Тернополі політики нема. Міжусобні війни, ворожнечі між окремими представниками політичних партій – отак можна сказати. А чіткої сформованої групи людей, яка б дійсно дбала про розвиток міста тощо, я не бачу. Тому мені не подобаються ні ті, що при владі, ні ті, що до них в опозиції. Я прихильник того, що має все кардинально помінятися. Нормально не заживе ні місто, ні будь-яке село, поки не зникнуть ті, хто зараз при владі і ті, що в опозиції. Потрібно, щоб прийшла якась третя сила і бажано з молодшого покоління.
Моє покоління – одиниці стають мільйонерами. Ми вже були юнаками, коли розвалювався Радянський Союз. На цьому зламі були люди, які мали можливості приватизувати великі підприємства. Тому частина мого покоління є мільйонерами в 30-40 років завдяки батькам, які змогли на початку дев’яностих все це захопити. Ті, чиї батьки не були при тих справах, працювали самі. Моєму поколінню доводиться думати самим, шукати себе, заробляти гроші.
– Про гроші. Завдяки інтернету є можливість швидше заробляти гроші?
– Та Інтернет – це суцільний заробіток грошей. Кожне натискання мишкою на чомусь в інтернеті – це вже для когось заробіток. Інтернет – це зв’язні між собою комп’ютери. Це – витрати. Чим більший розвиток інтернету, тим більший під нього має бути розвиток капіталізації. Інтернет має сам себе утримати і дати можливість іншим. Але я ніколи не мав такої мрії – лише заробляти гроші. Мені щастить в житті, бо завжди роблю те, що мені подобається і водночас це дає мені прибуток.
Наталія ЛАЗУКА
