Не завжди в красивій посудині красивий вміст

Не завжди в красивій посудині красивий   вміст. А в ньому тої краси було не просто достатньо – він промінився і зовні, і з середини особливим гармонійним сяйвом. Завжди, ще з юних років довкруг нього, як на світло, злітались дівчата, одні других ліпші. Та Олег бачив лише ямочки на округлих щічках, трішки ластовиння та мідні коси Іванки, яку любив понад: понад себе, понад усіх жінок, понад втіхи світу.   

І як зрідка буває в житті, Іванка відповідала йому взаємністю. 

Олег мав відповідальну роботу –помічника депутата, а оскільки був надзвичайно працьовитим, частенько затримувався в офісі, писав, організовував, все потрібно було зробити ще «на вчора».  А Іванка чекала. Спочатку вона намагалася зрозуміти специфіку його праці, носила йому канапки, аби не зголоднів, не змарнів, не забувся за тією роботою про неї. Згодом ця вічна круговерть депутатської  діяльності забрала в Іванки її Олега, бо навіть коли він встигав добігти до неї, телефон не замовкав і романтичні вечори перетворювались на прямі зв’язки з колегами. Та найтяжчим випробуванням виявилось ставлення батьків Олега до його дівчини, бо вважали її нерівнею сину і не давали благословення на шлюб.   

Тому якось Іванка сказала коханому, що їхні стосунки своїми міражами нагадують пустелю. Він її не зрозумів, бо кохав, як і раніше: щиро, навиліт, до останку.

Краще відразу зупинитися, ніж поступово дійти до крапки у стосунках, подумала Іванка. І  зупинилася.  Олег втратив відчуття життя: дивився – та не бачив, слухав – та не чув… Не міг зрозуміти, як вона  затулила від нього свій світ…

Розбіглися. Розпрощалися без прощання. Якось все раптово обірвалося, мов ниточка в душі. Ні, якраз ниточка в душі їх ще тримала, не пускаючи в нові стосунки і виявилася такою міцною, що Олег висів на ній, як на рятівному канаті…

Іванка не витримала порожнечі і кинулася до першого-ліпшого чоловіка, який звернув на неї увагу. Так і вийшла заміж –  втікаючи від порожнечі.

Для Олега Іванка стала любов’ю на все життя.

Хоч не бачив її три роки – впізнав одразу, швидко опустивши очі, якось аж стиснувся, мов пружина, у своєму інвалідному візку. Вона йшла назустріч через пішохідний перехід, вухом тримаючи телефон і тягнучи за руку маленьку дівчинку. На мить її погляд ковзнув Олеговим чорнявим волоссям, що як і колись, вилося темною хмаркою довкола голови. Озирнулася. Зупинилася. А він закрутив колеса візка іще швидше, та раптом наче сили полишили його. Як у воду впав.

– Олеже, ти? – підійшла ззаду, боячись виронити ще якесь слово. – Олеже…

Олег вже добре знав, що горем легко насититись. І так важко – щастям. Тому й боявся озватися, відповісти коханій людині, підібрати ті барви у голосі, які не зрадять його. Мовчав.

Він добре знав, що ця маленька дівчинка дуже схожа на свою маму, така ж міднокоса, з ямочками на щічках. Знав, що Іванка народила свою Софійку майже два роки тому, бо не випускав коханої з поля зору. Знав, що живе порізно з чоловіком, не зійшлися, бо скільки різну траву докупи не в’яжи, сволока з неї не зробиш. Але ніколи не ставав посеред її шляху, не перестрівав, не нагадував про своє існування. Гадав: всі її почуття пішли, як дим. Це лише він шукав вогонь, а знайшов його разом із димом. Димом вигорілої душі…

Лише коли потрапив в автомобільну аварію, на кілька місяців втратив лік думкам, дням, залишив на довгі місяці для себе лише відчай. Досі носить той відчай у собі, доліплений незбагненною тугою втраченого.

Іванка, міцно тримаючи Софійку за руку, видихнула:

– Олеже, я впізнала тебе. Я так шкодую не за тим, що було, а за тим, що не було. Що не відбулося…

Чому так: тільки наприкінці стає ясно та зрозуміло, з чого варто було починати. І тільки наприкінці стосунків розумієш, що нічого вже не повернеш, не відродиш із мрій райські сади.

Але лише наприкінці ти можеш переступити всі умовності, сумніви, скропивши животворною водою любові ту маленьку, заховану в сутінках душі можливість.

І Олег обернувся. Адже  життя – це шанс.

Читайте нас у Google News

Читайте нас у Telegram