Дуже часто у відповідь на чиєсь: «Дякую!» можна почути традиційне (саме у нас, українців): «Та нема за що!». Європейці цієї фрази не розуміють. Ми ж настільки вже звикли до подібних висловлювань, що вимовляємо їх автоматично, не усвідомлюючи насправді їхньої глибинної суті, навіть не глибинної, а…первинної. Справді, мусило ж щось бути причиною їхньої появи.
Ниточка відповіді тягнеться дуже далеко – до наших пращурів, які мали щире і відкрите серце, жили за космічними законами, а саме: любити всіх – служити всім. Безкорисно допомагати всім – це було усталеною звичкою. Отож, коли я саме так відповіла німкені, та здивовано і запитально зиркнула на мене, щоб почути тлумачення сказаного: «Чому нема за що? Адже ви стільки для нас зробили! Ми ж, перебуваючи у вашій країні, того б не втнули». Приблизно таким було запитання. «Та що ви, та це ж дурниця, яка не варта уваги» – намагалась я викрутитись із словесної ситуації. Однак, людина з іншим ментальним світобаченням мене так і не зрозуміла. Через те, спілкуючись з іноземцями, навіть якщо це діаспора і навіть родина, моя вам порада: уникайте цієї фрази, щоб не було так, як сталося з однією знайомою тернополянкою…
Перегляньте також:
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
Далекий американський вуйко, переконавшись, що ми тепер ні від кого не залежні, вирішив (нарешті!) відвідати рідну землю. Бідолашна жінка, яка ледве зводила кінці з кінцями, працюючи відразу на трьох роботах, кинулася готуватися до зустрічі з дядьком: по-тернопільськи. Навіть ремонт затіяла, як тепер модно казати, європейський. Але цього їй здалось замало і вона, позичивши гроші, купила нові меблі. З думкою: «Та якось воно буде» й – «Окупиться дядьковим доляровим гостинцем». Відтак пішла на закупи і «наталувала» холодильник харчами. І ось, нарешті, приїхав довгоочікуваний заморський гість… Гостював не мало не багато – тиждень. Всередині душі жінка все леліяла думку про грошовий гостинець. Дядько був приємно вражений щирою гостиною, не міг надякуватися. А жіночка, скромно опустивши очі, все приказувала: «Та нема за шо». І ось завершився візит. Повезла племінниця дядька до львівського летовища. Міркувала так: напевно уже там, в аеропорту, дядечко розкошелиться і, як слід, віддячить своїй кревній родичці. Але не так сталося, як гадалося…
Дядечко міцно потис їй правицю і розчулено мовив: «Я не просто вражений, я приголомшений твоїми статками та добробутом, у мене нема навіть половини того, що ти маєш. Хотів було дати тобі трохи долярів, але бачу, що тобі їх не треба, то я дуже дякую за гостину!». Бідолаху немов хто мокрим рядном накрив від почутого… І знаєте, якою була її відповідь? «Та нема за що…». «Є, є за що», – радісно поплескав вуйко племінницю по плечу і… тільки його й бачили.
Епоха, в яку виник вищезгаданий вираз, відрізнялася від нашої – однозначно. Це була зовсім інша людська ментальність, не засмічена матеріальним світом: наші предки спілкувалися на телепатичному рівні. Епоха становлення Духу й Духовності, епоха, коли за словами – «спасибі» (спаси, Боже), «здрастуйте» – стояла невидима сила Творця. Добрий вчинок, щиро мовлене Слово, лагідна усмішка – усе це несло в собі могутній енергетичний заряд, який людина відчувала буквально на фізичному рівні. Вона усвідомлювала себе інструментом у Божих руках. Саме тому інша людина, яка відчувала, а отже, й отримувала великий позитивний приплив енергії від одного тільки слова «спасибі», казала фразу «Нема за що», бо енергія, яка йшла через неї, була не її, а Того, хто її Творив. Людина про це тоді знала… Сьогодні, на жаль, енергетика виразу «нема за що», здебільшого звучить у трохи іншому контексті.
