Обожнюю творчість нашого славетного земляка –художника Богдана Ткачика. Нещодавно була свідком, коли він писав ікони для церкви у Малій Іловиці. Отже, як це було.
Перегляньте також:
- Керівник будівельної компанії «Креатор-Буд» Ігор Гуда взяв участь у Західноукраїнському бізнес-форумі
- Генеральний директор ТРЦ “Подоляни” Михайло Ібрагімов серед номінантів “Гордості Тернопілля”
Узбіччя , куди не кинь оком, у жовто-блакитному сяйві. Назустріч мені безтурботно-грайливою змійкою «летить» дорога. Час від часу краєвиди змінюються безмежними луками, які пишаються ароматним різнотрав’ям та пшеничними покосами. А десь там, на обрії, з’являються перші обриси Кременецьких гір. Так гарно, що аж подих перехоплює! Ледве встигаю клацати фотоапаратом. Очима ж «вбираю» все, аби не прогавити кожний фантастичний «клаптик» літа, яким щедро обдарувала мене цього дня матінка-природа Шумщини. Згодом степ змінюється густим пралісом. Його хащі такі щільні, що здається тут ще не ступала нога людини. Все як у казці. Десь там попереду на мене чекає Мала Іловиця… Містичне перехрестя Тернопільщини, Волині, Рівненщини.
Всевишній дозволив мені зазирнути до таїнства творення іконопису у дивовижний спосіб…
Ця церковця особлива. Не тому, що нова, а тому, що збудована за заповітом преподобного Амфілохія Почаївського (в миру Яків Головатюк), святі мощі якого покояться у Лаврі Почаєва. «Мене не буде, тебе не буде, багатьох з вас не буде, а церква тут буде! І буде монастир!» – такою твердою, беззаперечною і прозорливою була відповідь сільському начальству, яке колись зруйнувало початок будівництва майбутнього храму. А через півстоліття, 8 січня 2012 року, заклали перший камінь церкви Тернопільсько-Бучацької єпархії української православної церкви Київського патріархату. Під час цієї знаково-історичної події відбулося врочисте богослужіння.
Двері відчинені навстіж і довкола – ані душі. Тихо так, просторо і велично. Залишаю взуття за порогом і босоніж простую до храму. Тут пахне тишею і деревом, а ще – медом. Я чую його скрізь, ним просякнуте повітря. Праворуч сперті на стіну великі за розміром, ще «свіжі» й не «одягнуті» в рами ікони святих праведників – Мефодія, Амфілохія, Іова, Феодора… Відчуття таке, що стаю не просто свідком творення Історії, а безпосереднім її учасником. Здогадуюсь, що автор цих шедеврів відомий у нашому краї і не тільки – художник від Бога Богдан Іванович Ткачик. До якого, власне, я й приїхала. Подумки дивуюсь, коли він тільки скрізь встигає, адже працює ще й в редакційній раді мистецького часопису «Літературний Тернопіль». У Малій Іловиці живе і працює тижнями. Іншими словами – пише ікони. Не малює, а саме – ПИШЕ. Малювати може кожен. Важко охарактеризувати визначення слова «ікона» як такої одним словом, бо у кожного воно буде інше, себто – своє. А в того, хто її творить – поготів. На мою думку, художник, який застиг перед чистим полотном… а потім торкається його вмоченим у фарбу пензлем, творить не просто ікону, а МОЛИТВУ. У даному випадку вона безсловесна, беззвучна. Спочатку з’являється у СЕРЦІ, щоб, обминувши розум, стати ТЛОМ для майбутнього святого лику, перетворившись згодом у ВІЧНІСТЬ…
Богдана Івановича Ткачика я застала якраз «у процесі» в сусідньому будиночку поряд із церквою, який віднедавна їй належить. В одній кімнатці він ночує, «трапезує», в іншій – творча майстерня. Одночасно працює над декількома християнськими сюжетами: «Благовіщення», «Вознесіння», «Воскресіння», «Хрещення в річці Йордан».
Побачене не просто вражає. Адже, зазвичай, святі зображення ми бачимо на віддалі: або над вівтарем, або ж високо на стелі під центральним куполом… А тут – зовсім близько, на відстані серця…
На перший погляд може здатися, що образи вже завершені. Але це не так. Богдан Іванович звертає мою увагу на кольори, ділиться секретами:
– Я коли розводжу якийсь колір, то «йду» одночасно всіма полотнами. Тоді кожна ікона ніби збагачується іншою. Це надзвичайно важливо. Може здатися, що вони різні, але насправді, це не так, бо у своїй суті їх об’єднує цілісність. Всіх ікон має бути 70, я тримаю їх всі у голові.
– Зазвичай, художник на картині має уявний центр, від якого відштовхується під час малювання. А де, на вашу думку, знаходиться центр ікони для іконописця? Звідкіля починається точка відліку? – запитую у Майстра пензля.
Богдан Іванович кладе руку на серце і не замислюючись відповідає:
– У думці… Рано прокидаюсь, відчиняю церкву, молюся, дякую Всевишньому за ніч, за прийдешній ранок, прошу благословення. Бачте, маю свою церкву, – жартує художник і щасливо при цьому усміхається. – Віддаю себе в руки Господа і тоді Він малює моїми руками. Дуже важливо відчути Божественне начало, Божественний Дух того, що відтворюєш пензлем…
«Ось тут ще не вистачає золотистого кольору, – показує на одну з ікон. – Золотистий має бути скрізь, він дуже важливий в іконописі. Він як бджолиний мед, благородний і несе з собою зцілення. Поєднання на іконі зеленого і фіолетового – це поєднання одночасно і земного і духовного начал».
Заходимо до церкви і Богдан Іванович звертає мою увагу на ікону Матері Божої Святої Покрови, яка знаходиться над хорами. Придивившись уважніше, помічаю на ній… постать Тараса Шевченка. Помітивши мій щирий подив, художник розповідає:
– Тарас Шевченко для мене як святий великомученик. Я давно виношував цю ідею. Переживав, не знав якою буде реакція священиків. Але вони мене тільки підтримали. Шкода, що ви не застали о. Андрія. Він тут править тільки на великі свята. А зараз на будові каплички. От з ким-з ким, а з ним вам треба обов’язково поспілкуватись…
Уважно розглядаю незвичний образ: на Дніпровській кручі стоїть босоніж Великий Поет, на голові в нього калиновий вінок, внизу на березі українські хатки, місяць уповні віддзеркалюється у нічному водному плесі, Тарас рукою показує на землю внизу так, ніби підкреслює її особливу святість. Вгорі – Божа Матір із святим Покровом. Коли Богдан Іванович малював вінок, якраз стались сумні події на Майдані. Через те в пам’ять про Небесну Сотню у калинові кетяги домалював свічечки, зобразив їх на тлі неба…
Подвір’я церкви встелене густим різнотрав’ям: у розпалі літня серпнева спека. Вузенькою вуличкою прямуємо до джерела, з якого пив колись студену воду святий Амфілохій і яке у свій час намагались знищити радянські меліоратори. Неподалік, на лавці, під молоденькою яблунькою сидить поважних літ чоловік. Це той самий Микола Іванович Яворський, про якого колись святий Амфілохій сказав: «А він, може, церкву буде колись будувати…». Микола Іванович, як втілення народної мудрості, підсумовуючи нашу розмову, каже: «Ет, було колись, було-перебуло…».
Багато цікавого розповів мені того дня Богдан Іванович Ткачик: мудрого, повчального і пізнавального. Все неможливо вмістити в одну статтю. Скажу тільки одне: на виїзді із Малої Іловиці вдалось зустрітись і поспілкуватись із настоятелем Свято-Вознесенського храму Великої Іловиці о. Андрієм Любунем, якого художник Ткачик назвав великим будівничим храму преподобного Амфілохія Почаївського. Але це вже окрема історія про яку треба обов’язково написати.
