Замість квітів на могилу. Данило Теличин – поет долі українського роду

1. СПОГАД   ПРО  ОСТАШІВЦІ  Й  МАТІР  «БРОДИТЬ  ПО  РОСІ  РАНКОВІЙ, ЯК  ДИТЯ»

Данило Теличин, син Іллі – один із відомих тернопільських журналістів і редакторів, якого з літами прийняли до НСПУ (2003), був поетом в душі ще в юності. Він народився 9 квітня 1947 року в с. Осташівцях Тернопільської області, яке розташоване на лівому березі р. Восушка (ліва притока р. Стрипи, басейн Дністра) за 14 км від славного міста Зборів. Хрестили майбутнього майстра слова в церкві  Введення в храм Пресвятої Діви Марії. І нарекли його українським біблійним ім’ям Данило, яке походить від давньоєврейського імені Даніел, що перекладається українською «Бог мій суддя». Хлопчиною і юнаком Данило був кмітливим, любив блукати полями, підніматися на Франкову гору, милувався красою Озернянського лісу, сидів з вудочкою у руках  на берегах річок і ставків краю, зустрічаючи схід і проводжаючи захід сонця..

Батько Данила у 18-річному віці емігрував до США, де з часом у Бостоні створив сім’ю (дружина, дочка Софія) і став професійним спортсменом. Там його називали Туркуту – той, що ламає кістки. Звістка про хворобу рідної матері змусила його приїхати на Україну. У 1939 прийшли московити  і більше до Америки не відпустили.  Помер у віці 101 рік в Осташівцях…Д. Теличин описав долю батька Ілька в поемі у віршах «Остання свіча…Фрагменти одного життя», складається з трьох розділів – «Між двома берегами. Рідні джерела», «Берег правий. Тріумф» та «Берег лівий. Серед вовків», а також у вірші «Ах, Бостон!»

Тільки люблячий син може  у вірші особистої долі так яскраво змалювати словесний портрет своєї неньки Катерини:

У небі галасливі ластівки.
Поруч – мати.
Сині очі,
Хустка на плечі.
Запаска старенької роботи,
Босі ноги,
Чорний хліб в руці…

Дуже рідко побачиш такий портрет матері в творчості поетів.                                                      

У своїх творах уродженець Осташівців змальовує також незабутні образи річок Восушки та Стрипи, дружини Людмили та дочки Катерини, борців за волю України та побратимів по роботі тощо. У поетичній збірці «Пригорща вечірньої роси» цикл творів носить назву «Осташівці мої». Є тут і цикли творів «Людчині вірші» та «Красива жінка». Згодом дізнаєтесь  назви творів і про інших героїв роду Теличиних.

Освіту здобував у Осташівській восьмирічці, Озернянській середній школі та на  факультеті  журналістики Львівського держуніверситету ім. І. Я. Франка (1972). Журналіст  Д. Теличин був вірним другом і творцем двох тернопільських газет – редактор молодіжного «Ровесника» (від 1978) і  відповідальний секретар (від 1983) найстарішого часопису краю «Вільного життя». Запам’ятав його в таких ракурсах: Данило з сигаретою в руці робить макет чергового номера газети, а на кріслах розстелені фотографії ветерана-фотокора Василя Бурми , Данило-рибак з другом пильно стежать за порухом поплавків на березі яблунівського ставку недалеко старого млина, Данило з непрошеною сльозою схилився біля могили коханої Людмили, на якій червоні троянди на снігу з замерзлими краплями на пелюстках.

З-під пера журналіста Теличина вийшли у світ кілька сотень публіцистичних матеріалів у ЗМІ України. Член НСЖУ з 1982.

Поет, журналіст, публіцист, редактор Д. Теличин – лауреат конкурсу «Людина року – 2005» (Тернопіль). Нагороджений золотою медаллю української журналістики (2009).

Помер у Тернополі 12 жовтня 2010 року, на 64 році земного життя…

2. ЙОМУ  УСМІХАЛАСЬ  ЗОРЯ  В  ПРИГОРЩАХ  ВЕЧІРНЬОЇ  РОСИ

Поет Д.Теличин все життя пам’ятав  про своє родинне дерево, бо воно в його  родині було споконвіку в пошані. Образ матері змальований у багатьох його поезіях, складна життєва доля  батька – в книзі «Остання свіча. Фрагменти одного життя», дружини Людмили – у виданні «Троянда на снігу».

Перші його поетичні твори були надруковані в часописах Тернопільщини. Перша збірка вийшла у світ у 1997 році у віці 50 років, коли в автора вже  був великий життєвий досвід, коли вже став майстром пера. Його професійна робота дала можливість перечитати сотні віршів, нарисів, новел, які надсилали літератори в редакцію газети «Вільне життя». Коли він відчув, що може внести свій струмінь у поетичний розмай Тернопілля, почав складати свої написані раніше поезії в цикли та збірки, які після друку дарував своїм знайомим. Автор цих рядків також отримав книги поета Д.Теличина з автографами – «Остання свіча…», «Троянда на снігу» та «Пригорща вечірньої роси»…

Беру в руки ювілейне видання з нагоди 60-річчя «Вільного життя» «Про себе, про друзів, про час» (1999) і кілька разів  перечитую  твій, Даниле, нарис «Їдемо на карася, Богдане?», присвячений ювілею журналіста-односельчанина Богдана Бартківа (1938-1979), який разом із Петром Перебийнісом організували обласну газету для молоді «Ровесник». З нього видно, що ти, Даниле, був хорошою людиною, цінував побратимство, ніколи не забував людську доброту. Видно і те, що ти, друже, був обдарованим майстром пера, нарисовцем, людинознавцем-психологом, добре знав політичні перепитії і цікавився творами українських прогресивних письменників. Ось уривок із твого нарису «Їдемо на карася, Богдане?» (29.08.1998, «Вільне життя»):

«Пам’ятаю ніч рибальську. Хоч настали жнива, але ночі були холодні. Тремтіли, ховаючись у копиці соломи. Тоді ж багато розмов було навколо Гончаревого “Собору». Не міг збагнути, чого хочуть від автора, адже життя в романі змальовано, здавалось, так , як є?

– А ти ще раз прочитай,- радив мені, – не шукай чогось особливого. У тому сила «Собору», що там буденність наша. І не тільки таких, як ми з тобою, а й тих, хто міг би бути вищим, але насправді…

Згодом додав.

– Добре, що ніч не підслуховує.

Життя диктує своє».

Як письменник Д. Теличин надрукував збірки поезій «Вікно в пережите» (1997), «Блиск і біль землі Галицької», «Остання свіча. Фрагменти одного життя» (обидві 2002), «Я вас люблю» (2003), «Троянда на снігу», «Пригорща вечірньої роси» (обидві – 2006), новелу у віршах «Крутизна» (2005). Він також упорядкував книжку дружини-журналістки Людмили Овсянної «Я вже не усміхнуся так» (2004).

У своїх творах поет, публіцист розкриває теми історичного минулого й сьогодення України, свого родинного дерева. Письменник залишив нам понад 500 художньо-поетичних творів. Його вірші  багатожанрові. Д. Теличин має новаторські пошуки у  збірках «Блиск і біль землі Галицької» (2002) та «Крутизна» (2005). У першій він досягнув оригінальної циклічної структури, новаторської інтерпретації традиційних тем, філософського колориту. У другій – новела у віршах – це цікаве явище в історії літератури нинішньої Тернопільщини як гілки українського літературного дерева. Самобутні також за побудовою його поетичні збірки «Остання свіча…» (2002, посвята батькові Іллі) та Троянда на снігу» (2006, посвята красуні-дружині). В «Троянді на снігу» він  подбав про самобутність видання – сто фотографій дружини Людмили і сто його віршів. Рефрен у творі «Одне тільки слово: Людмила – троянда цвіте на снігу» надає поезії глибокої символічності,  демонструє віршотворцям, як треба постійно дбати про красу поезії, збагачувати її оригінальними стилістичними засобами.

Вірші Д.Теличина милозвучні, глибоко метафоричні… Композитори пишуть до них музику і вони стають піснями. «Мамина казка» в музичній обробці композитора Віталія Лазаренка увійшла до відомого популярного циклу «Пісні про любов до батьків»:

Казка летить, наче птах,
Серед ночі,
В казки зажурені мамині очі,
Ніжна рука – лебедине крило,
Слово її, як живе джерело…
Світиться пасмо, як дим,
З-під-хустини,
Мамине фото в обіймах калини.
І рушники, наче лебеді білі,
В нашій світлиці спочити присіли…
Рани душі нам давно відболіли,
Ранні оті вже птахи відлетіли,
Та залишалася рана одна –
Ця передчасна її сивина…

Композитор В. Лазаренко написав музику і створив пісні на слова нашого краянина «Черемха п’яна” та «Задуй свічки востаннє».                           

Поет, публіцист, журналіст, редактор Д.Теличин писав: «Україно….за твоє гілля тримаюсь всім єством…» Він знав, що від своєї долі ніколи й нікуди не звернеш», що йому судилося написати правду про життя свого народу та родоводу. У збірці «Пригорща вечірньої роси», в циклі «Пам’ять галицької землі”, поміщено вірш «Під Бродами». Поет засуджує «милу пані в гвліфе», яка розстрілювала полонених галичан, «нації моєї цвіт», і наголошує, що не простить ніколи московитам за їх звірства…

І в житті, і в творчості Д.Теличин показав себе людиною, яка завжди відстоює чесність і справедливість.

Нехай святиться, друже Даниле, твоє ім’я на небі й на землі… Нехай доносяться до людського розуму твої вірші, нехай гріє людські душі твоя поезія особистої долі:

…В житті –
самим собою залишаюся,
а у коханні –
вічним рядовим
(«Реалії»).

Поета Данила Теличина немає, а вірші по світу читають:

«Я вас люблю»,
як до,
тепер вже –
після смерті.
«Сповідь серця», 2008.

Іван Бандрука