Знайомтесь – Юрій Завадський – український поет, громадський діяч, видавець, кандидат філологічних наук. Він один з небагатьох тернопільських митців, приватне життя якого цікавить не менше, ніж сама творчість. Суперечливий і непередбачливий. Креативний та часом божевільний. Тож над чим працював та працює наш співрозмовник – далі в інтерв’ю для «Номер один».
Перегляньте також:
- Керівник будівельної компанії «Креатор-Буд» Ігор Гуда взяв участь у Західноукраїнському бізнес-форумі
- Генеральний директор ТРЦ “Подоляни” Михайло Ібрагімов серед номінантів “Гордості Тернопілля”
– Ви у далекому 2010 році видали поетичну збірку «Ротврот», яка важила 20 кг. Скажіть, де зараз знаходиться це оригінальне видання і чи плануєте видавати подібні екземпляри ще?
– Так, у співпраці з поетом Андрієм Антоновським і ковалями Василем і Михайлом Гудимами ми зробили книжку з кованою палітуркою до міжнародного фестивалю «Барселона. Поезія-2010». Книжка містить здебільшого безсловесні мої та Андрієві вірші, котрі перекладені чи транслітеровані каталонською мовою та оснащені передмовою титана каталонського авангарду Карлеса Ак Мора. Ми зробили шість примірників, один з яких відвезли в Барселону. Тернополяни можуть віднайти цю книжку в музеї «Літературне Тернопілля» на вул. Франка. Потреба зробити цю книжку була спровокована незвичним її наповненням. Я переконаний, що наступний крок у пошуку «неймовірних» шляхів публікації поезії ще може привести мене в такі манівці, проте поки що не планую нічого в такому кшталті. Зараз мені цікаво екскавувати текст, і наслідки цього можуть бути абсолютно несподіваними.
– Ви раніше займались створенням «зорової поезії». Що це таке? І чи зараз продовжуєте експериментувати в цьому ключі?
– Зорову поезію визнають «традиційним авангардом». Корені її – у давніх каліграфічних традиціях, новіші – в Бароко, ще новіші – в авангарді початку двадцятого століття, футуризмі, дада. Я ж виріс на так званому конкретизмі, і тому моя сяка-така зорова поезія не пасує до загального українського контексту. Зорова поезія – термін, що окреслює широке та тривале явище, це відлам літературної (мовної) творчості, що за допомогою особливого укладу тексту та додаткових графічних елементів прагне створити текст, який повинен сприйматися саме в єдності «мовного» та «графічного» планів. Такої поезії в Україні багатенько, проте ми все ж пасемо задніх серед інших світових літератур. Я шукав для себе шляхів увиразнення самозначення окремих графем, і мені в давніші часи вкрай сподобалася тенденція конкретистів творити текст настільки ж зрозумілим, як дорожній знак чи усіляка інфографіка, яку можна легко транслювати між мовами та культурами. Конкретизм – дитя п’ятдесятих років двадцятого століття, це була спроба звільнитися від значень і зайвих культурних нагромаджень. Мені це симпатично було і залишається досі. В цьому ж контексті я «з’їв і перетравив» мінімалізм, яким захоплююсь та вивчаю. Багато часу присвячую вишукам у «звуковій поезії», це близько та співзвучно конкретизму, хоч і має зміщені відносно останнього цілі й шляхи реалізації.
– Ви часто привозите в Тернопіль поетів та письменників з різних куточків світу. Чи можна це вважати налагодженням зовнішніх творчих відносин?
– Звичайно, ці візити, зв’язки, балачки та взаємні переклади – джерело інформації та можливість мінятися для кожного, хто долучається до цієї справи. Про «зовнішні» відносини можна говорити тоді, коли ми існуємо в якомусь закритому середовищі, перетворюючи перетворене. Ми ж не ізольовані, а якщо ізольовані – то лише з власної волі чи дурості. Зрозуміло, що ця вся купа «фахівців», управлінь та іншого бюрократичного брухту нічого доброго не створить і не накерує. Хочу кричати: міністерства не творять культуру! Замість того, щоб допомогти в організації культурних заходів, ініціатив тощо, наші державники вміло приклеюються своїми іменами до готових корисних їм справ. Ми, кожен у міру своїх умінь і відповідальності, творимо з себе і довкіл себе культурні продукти різного штибу, і нікому не треба, щоб нами хтось «керував». Якщо ж держава готова підтримати такі діяльності грішми – за це буде дяка і це найбільше, що держава може для культури зробити.
– Ну як же без планів? Над чим працюєте зараз?
– Зараз багато перекладаю з польської. Переклав книжку сучасного польського поета Романа Хонета, котрому місяць тому присудили поетичну премію Віслави Шимборської. Поет близький мені за духом та формою, для себе його вивчаю та перетворюю, аби він став зрозумілим для українського читача. Це ніби перемальовувати картину чи награвати за нотним записом музичний твір. Наступного року сподіваюся закінчити свою поетичну книжку, котру вимріюю провокативною та відвертою. У моїх нових віршах багато відвертості, на котру мені тепер вистачає сміливості. А ще до літератури я тепер додав пошуки в галузі звуку. Все почалося зі співпраці з гуртом ZSUF, разом з яким ми записали цілий альбом. Наразі борюся з пристроями, що продукують звук, і шукаю нових сенсів у шумі. Разом із формацією «Субпродукт» маю анонсований виступ на фестивалі в Любліні у грудні цього року. Ми вже випробували свою спільну потугу в проекті «Наскрізне[o]» наприкінці листопада, все вдалося добре, працюємо далі. «Субпродукт», яким опікується Тимур Скорбенко, є проектом без сталих учасників, проте зі сталою незмінною ідеологією, суть котрої легко впізнати з музичної продукції, що виходить з їхніх звукових каналів.
– Свого часу Ви вступили у Спілку письменників України, а згодом покинули її. Це показовий крок чи обґрунтоване рішення? Чому?
–Так, я вступав у Спілку довго, і п’ять років моя справа лежала мертво, що я навіть виріс, і змінився, і багато що передумав. Спілчани іронізували над моєю поезією, особливо тією, що позбавлена лексики. Проте в час написання заяви я був переконаний, що зможу зробити для Спілки щось корисне. Коли ж мене врешті прийняли гуртом з іншими «залежаними» кандидатами, я вже не мав жодного інтересу до єднання. Прийняли мене й багатьох після усунення від керма Спілки Володимира Яворівського… Я мав і маю достатньо сил, щоб діяти самостійно, роблячи більше й чинячи ефективніше, аніж я б чекав від Спілки допомоги абощо. Якщо я не маю наміру співпрацювати з кимось або чимось – то чесно залишаю, так і зі Спілкою. Я вже двічі написав заяву на вихід, ось дочекався, що наша обласна організація відхилила мою заяву, а рішення з Києва поки що немає.
– Часом складається враження, що сучасні поети намагаються писати тексти якомога незрозуміліше, завести публіку в ступор? Ви себе відносите до їх числа?
– Це все надмір інформації, шум, який кожен із нас прагне диференціювати. Тому й поезія вкрай згущується, стає малозрозумілою. А людина, яка закривається для світу, відповідно творить «закритий» текст, складний для сприймання. Я не вважаю свою звукову поезію незрозумілою. Вона концептуально простіша за мою «лексичну» поезію, проте потребує певного рівня підготовки абощо. Ти вважаєш, що вірші Миколи Вінграновського чи Івана Драча простіші?
– Ви вже не один рік займаєтесь видавничою справою. Як гадаєте, скільки ще житиме друкована книга, чи має перспективи загинути на фоні електронного чтива?
– Поки що ніяк. Продажі електронних книжок повинні в п’ять разів перевищувати продажі друкованих, але це не про Україну і не зараз. Електронна книжка інша. І часто-густо не годиться для поезії. Наприклад, якщо ж читати просто «цікаві історії» – електроніка годиться якнайкраще. Згодом, коли програмне забезпечення вдосконалиться, а «читалки» стануть значно естетичнішими та будуть краще репрезентувати текст, можна буде сподіватися суттєвого прориву в розвитку електронної книжки. Ми ж усе-таки в якомусь такому «бронзовому» віці розвитку цифрових технологій, якщо не в «кам’яному».
– Фонетична поезія, мабуть, не завжди позитивно, а головне зрозуміло сприймається в головах українців. А як за кордоном ставляться до такого прояву творчості?
– Справа залежить від культурного контексту, в якому сприймається звукова поезія. У Польщі слухачі значно менше підготовлені до такого різновиду перформансу, проте вони мають більше «теоретичного ґрунту» і тому складають адекватну публіку. Українці сприймають будь-яку поезію, яка добре представлена. Для поезії українська публіка найкраща в нашому закутку, це треба визнати. Я працюю у своєму напрямі не перший рік, знаю, що роблю з текстом, тому готовий до тривалого часу адаптації читача в моїх текстах, до тривалого «звикання» до мого способу висловлення. Я маю вдячних читачів, і вони не соромляться говорити зі мною про мою поезію, видаючи не раз такі бачення, що вони мають силу змінити моє власне бачення поетичної творчості.
Тетяна Колеснік
