Тому у Великодні дні боротьба не припинялася і на хвилину. Сини України жертвували своїм життям, щоб здобути для власного народу омріяну волю.
Перегляньте також:
- Увага до людей з інвалідністю – шлях до створення гармонійного суспільства, яке цінує кожного свого члена
- Жінка розбила вікно суперниці. Бережанський суд оштрафував її на 102 гривні
Пропонуємо читачам уривки зі спогадів українських повстанців про Великдень 1944, 1947 та 1952 років.
1944 рік. Спогад курінного УПА М. Кондрася-«Великана»
18 квітня 1944 р. наш відділ квартирувався у селі Стара Мощаниця, Мізоцького району. У це й день випав наш Великдень. Цілий відділ, крім тих стрільців, що були в службі, був присутній на богослуженні в сільській церкві.
Після виходу з церкви відділи навіть не вспіли розійтися по квартирах, як в село в’їхали большевицькі кіннотники. За ними просувалася сотня большевицької піхоти.
Наша застава відкрила вогонь і взяла в полон одного ст. лейтенанта і двох рядових. 6 верхівців втекло. Большевицька піхота розсипалась в розстрільну і почала наступ на село. Відділ вспів до цього часу зайняти становище та відкрив по ворогові вогонь, але большевики не спішилися з атаками і тільки пострілювали та чекали приходу більшої сили. Повстанці з тактичних причин відступили.
Ворог з підкріпленими силами намагався переслідувати нас, але кілька влучних стрілів з нашах мінометів відібрали йому охоту до цього.
Як тільки відв’язалися від нас большевики, над нами пронісся ворожий літак. Ми відкрили по ньому вогонь і літак був змушений сісти на недалекому горбку. Наша кіннота пустилася до літака і через кілька хвилин повстанці привели двох большевиків летунів, а незабаром притягнули й літак. Літак відправлено до штабу групи командира Енея.
1947 рік. Спогад сотенного М. Дуди-«Громенка»
…наблизилися Великодні свята. Передсвяточні дні були спокійні. І ми теж. Хотіли відсвяткувати Великдень спокійно. Інтенданти бігали днями й ночами, щоби все належно підготовити. Вони розвозили муку поміж селян для печення пасок, збирали яйця на крашанки. Інші робили й вудили в лісових колибах ковбаси.
Шевці направляли воякам взуття, а кравці й собі взялися за роботу — шили нові убрання або підлатували подерті штани. В наші лісові нетрі загостив о. дек. Н. Користуючись його прибуттям, вояцтво по черзі відбувало великодню сповідь. А весна набрала вже повного розгору. Ліс оповився зеленню і почав жити своїм буйним життям. Здавалося нам, що і для нас поза лісовим немає іншого життя. Людина зжилася зі своєю долею. У Великодню п’ятницю весь відділ постив, а також ходив у село до Плащениці.
Вояцтво заходило рядком у церкву. Лице кожного зраджувало зворушення. Зворушеними були й селяни. Вони з любов’ю гляділи на кожного з нас, а в декотрих жінок текли по обличчі сльози. У Великодню суботу була гарна погода. Ми заквартирували на краю лісу, щоби могти бачити, що діється довкруги. Звідси було видно, як селяни крутилися по своїх господарствах, роблячи передсвяточні приготування. З комина кожної хати клубочився дим. По полудні, зібралися групами, жінки понесли святити паску до села Явірника Руського.
Коло 17 год. повернулася з розвідки наша кінна стежа. Вістки, які вона привезла, не були надто потішаючими. Довколишні ґарнізони ВП знову поважно поповнилися. Військо їхало з заходу, отже з корінної Польщі. Одна з цих ґарнізонових частин, в силі одного батальйону, заквартирувала вже на присілку Явірника — Присаді. Всі познаки говорили за тим, що поляки не дадуть нам спокійно святкувати. Що ж, доведеться співати «Христос Воскрес» напереміну з клекотінням кулеметів! Вояцтво немов відчуло ситуацію і мимоволі оглядалося на свою зброю, щоби переконатися, чи вона чиста і чи не відмовить послуху в бою.
Воно вдоволено переморгувалось, неначе хотіло цим сказати, що готове воювати. Але й ворог теж не спав. В терені почала діяти його розвідка. З’явилися підозрілі люди, про яких ніхто не знав, звідки вони і чого хочуть. Перед вечором заглядаю ще раз у теренову карту і розгадую, які пляни могли б мати ворожі частини. Вояцтво, як можна було помітити, з цікавістю приглядалось на почот, немов би хотіло розгадати, що тут плянується. Смеркало. Останнє соняшне проміння освічувало вершки ялиць, прощаючися з ними до наступного дня. На поляні зібралася чимала група повстанців, які завели великопісну пісню «Страждальна Мати». Спочатку тиха, тужлива мелодія почала чимраз більше могутніти. «Ой Сину, Сину, за яку провину переносиш нині тяженьку годину», — неслися звуки молитви, відбиваючися глухим ехом у гущавинах лісу.
Чомусь якраз тепер слова цієї страждальної пісні промовляли найбільше до душі. По її закінченні дехто, зворушений її словами, закурив папіроску. Меланхолійне враження викликала вона і в мене. Пригадались юні роки, церква повна віруючого народу, очікування величного свята… Звертаюся до свого заступника Лагідного, щоб зарядив збірку відділу. Незабаром черговий підстаршина зголосив, що зібраний відділ готовий до дальших наказів. До виструнчених лав повстанців звертаюся з короткою промовою.
Змальовую ситуацію в терені і попереджаю всіх, що, можливо, доведеться нам співати воскресні пісні не під звуки дзвонів, а під регіт наших і ворожих кулеметів. Закликаю вояків збільшити чуйність і обережність, а в випадку бою дати ворогові відчути силу повстанської зброї. У вечірньому присмерку, який оповив повстанський відділ, можна було вичути, що кожний був готовий дорого розплатитись з ворогом за заколочення святкового настрою.
Кожна рука мимоволі стискала сильніше холодну сталь. — Хлопці, йдемо до села на вечерю. Чейже годиться. Маршувати. Напрям — село Поруби. В селі було незвичайно весело. Дітвора вибігла назустріч повстанцям і виспівувала різні пісні. З хат, немов з уліїв, повиходили люди і подали нам потрібні відомості. Сказали, що в присілку Присада кватирують поляки. Назвали приблизне їх число. Додали, що ворожі вояки мають тільки легку зброю і що вони нахваляються, що тепер уже виб’ють усіх повстанців. Вістка про ворожу частину нас не занепокоїла. Вояцтво раділо, що по довшій відсутності було знов у селі, людність якого привітала його незвичайно тепло. Кожний з повстанців мав тут або знайомих, або рідню, а дехто, може, й дівчину. Селяни радісно запрошували вояків до своїх хат». Кожний хотів мати в себе гостей.
Всі признавалися, що сподівались нас вітати у себе на свята. До мене приступила старенька, 85-літня бабуся. Лице її пооране зморшками, нужденне. По ньому котяться струмочками сльози радости. —А де ж мій унук, пане командире? — спитала вона. Заспокоюю її, що внук її живий і здоровий, а рівночасно висилаю по нього зв’язківця. Невдовзі приходить молодий, стрункий, мов смерека, обсмалений сонцем, 17-літній юнак.
Гримнув закаблуками і проказав уживану в таких випадках формулу: «Голошусь на наказ!» Бабуся, побачивши Тараса, приступила до нього. Вигукнувши «О, сину!» — почала обнімати внука, а сльози ще рясніше покотилися по її старечому обличчі. Тарас дістав до 12-ої години відпустку. Попри святочний настрій села, попри прикрашені хати, вичулося тут приховане пригнічення. Прибрані селяни сумовито зідхали. Щось недобре буде, — сказав до хор. Соколенка один господар. — Всюди ворожого війська, як комашні. Ой, бережіться, панове! Мабуть, лагодиться на вас наступ.
апевно схочуть віддячитись за Свєрчевського. — Плювати нам на них, — сказав рішуче хор. Соколенко і почав гладити свою плекану борідку. — Як схочуть з нами дуже воювати, то не відмовимо їхньому бажанню. І так уже чоловік задовго засидівся на місці. Жінки тихо заплакали. Після вечері стійковий попросив мене вийти з хати на двір. Тут почав зголошувати, що від сторони с. Жогатина, де кватирує ворог, його застави освічують своє передпілля різнобарвними ракетами. Здогадуюсь, що, можливо, ворог уже знає про наше перебування в селі. Наказую, щоб застави підвищили свою чуйність, а також переказую службовому по відділу, щоб командир чоти Іменний вислав стежу в напрямі квартируючого ворога. Ніч однак пройшла спокійно. Вже ранком, о 6 год. були ми в лісі між селами Воля Володзька — Поруби. Довкруги, в польських селах дзвонили дзвони. Тільки в наших, зрабованих церквах було тихо і сумно. Населення і до церкви боялось іти, щоб по дорозі не зустрінутись з ВП, яке кожного забирало на команду.
Там придержаних леґітимували, випитували, а при цьому не обходилось без всякого роду знущань. І цього дня погода себе показала. Коли сонце піднеслось догори і освітило малу поляну в лісі, на ній уже порались інтенданти біля заздалегіть приготованих столів. Службовий рій допомагав їм, кладучи на півколом уставлені столи паски, ковбаси, крашанки тощо. Як уже все було готове, наблизився о. декан Н. і за старим звичаєм посвятив нашу повстанську паску. Після цього весь відділ засів за столи до спільного свяченого. Дозволяю видати на кожен рій по пляшці горілки. Святочну тишину, яка звичайно запановує в таких хвилинах, перериває привіт отця декана: «Христос Воскрес!» Він звертається з промовою до повстанців, з’ясовуючи в ній суть сьогоднішнього свята. Зупиняється над його величчю і значенням в українському народі. Згадує про тих, які сьогодні не можуть славити воскреслого Богочоловіка за прабатьківським звичаєм, про батьків і матерів, про ув’язнених і засланих. .. Врешті висловлює надію, що Всевишній змилосердиться над недолею народу і незабаром дозволить йому в умовах свободи славити Його ім’я.
Десь із глибини душі виринули спогади. Перед очима з’явилась картина давних часів у повній своїй виразності. Палаюча вогнями свічок церква, радісний народ, гудіння дзвонів, мушкетне стріляння молодиків і врешті хоровод дівчат, які виводять гагілки. Рідня! Де вона сьогодні? Мабуть, немає поміж нами ні одного, який не згадав би в цю хвилину близьких. Привітати вояків доводиться і мені. В своїй промові згадую всіх, з якими нам доводилося святкувати за попередні роки, особливо тих, які від нас відійшли.
Закликаю вояків ще більше скріпити свої зусилля для виборення правди, до якої прямуємо, щоб не були марними жертви, які вже впали в цьому поході. В міжчасі приглядався я до обличчя бійців і командирів. На кожному з них відбивалось зворушення і туга за чимось, чого не дасться повернути. Час-до-часу спалахували погляди, а сильно стиснуті уста евідчили про завзяття. Коли я скінчив говорити, неначе на команду, вирвалася з грудей коло 200 людей радісна пісня: «Христос Воскрес … » Вона дедалі могутніла і неслася лісом на поля, а звідти до осель…
1952 рік. Спогад підпільниці М. Савчин-«Марічки»
Прийшла весна, і Орланові треба було наладнати зв’язки з людьми. Яке щастя, що мав Романа, який знав околицю. Деякі зв’язки, як з надрайоновим Віктором, були визначені тут, у Котівському лісі. Вони обидва, Орлан і Роман, вийшли на визначене місце зустрічі, одначе від Віктора ніхто не приходив. Покищо нам не було відомо, чи він пережив зиму. Вечорами ходили в село по харчі. Мабуть, вперше за всі роки в підпіллі довелось Орланові самому організувати харчування. Здобувати поживу не було легко, тут села вбогі, а відколи позакладали колгоспи, населення ще більше зубожіло. У весняну пору, на переднівку, багато людей жило впроголодь. Тому й ми розділяли і розчисляли кожен кусник хліба, кожну жменю крупи.
Настала Страсна субота. Вже з полудня в лісі затихло, замовкло гупання сокир дроворубів, не доносився скрипіт возів. Люди готувались до Великого Свята. Ми також почистили одяг, скупались у сніговій воді, наділи чисту білизну, впорядкували постій. Були майже певні, що в тій частині лісу немає на стоянці нікого з повстанців і завтра ми будемо тут одинокі на весь квартал. Будуть ще оперативники, але в нашій книжці вони не записані людьми.
Увечері пішли наші «хлопці» по «свята». Ми й не думали спати, тільки наслуховували, чи не чути стрілів, чи не найшли де на засідку. Вже стало розвиднюватися, коли, зачувши шарудіння їхніх кроків, вийшли їм назустріч. Вони, обляпані до пояса болотом, повернулися з села з напівпорожнім наплечником. Роман, незрівнянний, золотий Роман, обмураний, як чортик, однак, широко, дитинно усміхався. Він був собою дуже вродливий хлопець, кароокий, високий, стрункий, з гарним лицем. З нього ще просвічувалася прямодушність юнака, особливо помітна в його солодкій широкій усмішці. Я запам’ятала її від першого разу, коли конвоював мене ранену з лісу минулої осени. Він зумів пронести ту усмішку крізь усі страшні переживання, зазирання смерті в вічі й усе ще її зберіг і нею приманював до себе.
— Христос воскрес, — привітали їх.
— Воістину воскрес.
Попитали, що принесли.
— Ми й самі не знаємо, — відповів Орлан. — Мабуть, нічого особливого, бо господар вийшов до нас, заляканий такий, і каже, що біля його хати опергрупа тримала дві ночі засідку. Боявся, чи й тієї ночі її не було. Не міг зробити нам закупок у місті, тільки трохи дав щось там свого.
В наплечнику був буханець чорного хліба, з півкілограма сала і стільки ж пшоняної каші. Зварили ми кашу, запарили з лісового зілля чаю, без цукру, і так провели Великдень. День був прекрасний, у лісі панував якийсь урочий спокій, лише пташки по-весняному заливались у щебетанні. З села ледь доносився гомін дзвону.
Цей Великдень у 1952 році смутком відтиснувся в моїй пам’яті. Не через убогий харч, а через гірке відчуття самотності. В такий день болючіше сприймається пережите, в такий день хочеться оглянутись назад, перелисткувати картки минулого.
… У мене колись була рідна хата, де під ласкавою опікою матері пройшло моє дитинство, юність. Батьки доглядали нас, піклувалися, а мені все ще чогось бракувало. Нетерпеливилося залишити батьківський дім, вийти поза межі села, пізнати незнане. Сьогодні думкою вертаюсь до вас, засідаю з вами до великоднього столу.
… Великодні в підпіллі, на Закерзонні… Відділи УПА на Службі Божій, після того спільна трапеза і багато щирих побажань. Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишилися вже й не десятки, тільки одиниці, заніміли пісні, ліси опустіли, наші стежки поросли травою. Ось у цьому ж Котівському лісі кипіло сотнями УПА, а тепер нас тільки четверо тут… «Де ж ти дівся в яр широкий протоптаний шляху?», — смутно запитувало серце.
