Тернополянка Ніла збиралась на роковини сина. Їхати треба було далеко, аж в Росію. Спочатку до Москви, а звідти ще цілу добу – в Камишино, районний центр за п’ятсот кілометрів від Москви. Там тепер жила її невістка з онуком. Жінка важко переживала втрату старшого сина і ніяк не могла змиритись з думкою, що його вже нема… Дуже хвилювалась, як-то воно буде.
Перегляньте також:
- Передова зброя перемоги: як система IRIS-T знищує ворожі повітряні цілі
- Звільнили багаторічного керівника Тернопільської обласної дитячої лікарні
На білет гроші ще якось навідкладала, а от на подарунки… Пенсія була настільки мізерною, що вона, колишній інженер проектувальник ледь-ледь зводила кінці з кінцями. А коли трапилась біда, то ще й здоров’я похитнулось. Нілин погляд ковзнув по книжкових полицях. На вишневих та зелених палітурках відсвічували золотим тисненням відомі прізвища класиків, які вона встигла ще за Союзу «понавиписувати» через бібліотечку популярного тоді журналу «Огоньок». А що, якщо… Ідея! Жінка кинулась до книжкової шафи, відчинила скляні дверцята і почала витягати звідти найвишуканіші і найновіші видання. Її невістка за фахом була філологом. Отож книги будуть для неї найкращим подарунком. Справді, Наталя дуже любила читати. Ніла швидко склала і спакувала книги. Валіза вийшла дуже важкою. «Ох, та якось воно буде, Бог допоможе» – і з цією думкою жінка поїхала на залізничний вокзал. До потяга у Тернополі її супроводжував молодший син. Навіть заніс валізи в купе. А в Москві мала зустріти приятелька, з якою разом вчились в інституті, бо на таксі грошей в неї не було. Однак все сталось не так, як гадалось…
Приятелька зустріти не змогла. Довелось Нілі все напаковане добро тягнути самій. Щоправда, світ не без добрих людей: всі, хто їй співчували, а таких трапилось дорогою чимало, допомогли добратись за потрібною адресою.
У Емми, так звали товаришку, просто щелепа відвисла, коли вона побачила «нав’ючену» Нілу. А про її дев’яносторічну маму – й годі було говорити: – Не бережеш ти себе, хіба ж так можна? – обурювались того дня жінки і ще довго повчали Нілу, як треба правильно жити. Особливо Еммина мама. Вона, аристократка за походженням, корінна москвичка, повсякчас робила Нілі зауваження: не так сидиш, не так ходиш, спинку треба тримати рівненько. Пізно увечері перед самісіньким сном несподівано зайшла мова за Бога. Ніла намагалась всіх переконати, що Бог через інших людей таки допоміг їй привезти важкі валізи аж до Москви. Однак жінки навіть слухати нічого не хотіли на цю тему. Світ, в якому вони жили, був конкретним і матеріальним. Тоді Ніла не витримала і розповіла їм притчу про потоп.
…Всі люди рятуються хто як може, а вода підступає все вище і вище. Один дядько виліз на дах і звідти спостерігає, що робиться внизу. Ось пропливає човен з людьми і всі кличуть його, щоб спускався до них. А той каже: «Ні, мене має врятувати Бог». Ось пропливає колода. Дядько навіть голову відвернув від неї, сидить і чекає на допомогу Бога. Аж ось вода підступила вже під самісінький дах. Тоді дядько не втримався і звів руки до неба: – Господи, чому ж Ти не приходиш? Я ж до Тебе скільки молився!
Не витримав тоді Бог і як закричить з неба: – Та ж я тобі, дурню, вже й човна з людьми посилав, і колоду, а ти чекаєш, щоб я до тебе Особисто спустився?».
Почувши останні слова, Емма тільки фиркнула у відповідь, а мама в’їдливо додала:
– Ну якщо ти така розумна, то хай завтра твій Бог допоможе тобі відвезти книжки до Комишина. А ми тобі не коняки, щоб на горбі все те тягнути.
Вже було досить пізно і всі, не змовляючись, пішли спати. Пішла спати й Ніла, але через цю розмову ніяк довго не могла заснути. На серці було важко й гірко. В якусь мить їй стало шкода саму себе і вона гірко заплакала. Хотілось від образи й розпачу голосно розридатись, але… але вона була в гостях. Тому накрилась подушкою і дала волю сльозам.
Наступного дня, зранку, у квартирі почався жвавий рух. З’ясувалось, що закінчилась кава і Емма побігла в продуктовий магазинчик, що був навпроти їхнього будинку. Незабаром вона повернулась, але не сама, а в супроводі молодого чоловіка, який ніс в руках невеличку, кілограм на п’ять, сітку з цибулею. Побачивши, що чоловік віддає цибулю Еммі, Ніла дуже здивувалась і не втрималась, щоб не вставити в розмову й своїх п’ять копійок:
– Це ти від базару не змогла сама донести цю сіточку?
– Від під’їзду, — уточнила суттєву деталь Емма і Ніла ще більше здивувалася, бо все життя «горбатила» на своїй заміській дачі, то звикла все робити й носити сама без сторонньої допомоги. – Я ж тобі ще вчора казала, що я не коняка, аби на собі тягати зайві кілограми.
– А де ж біля під’їзду взялася цибуля? – не вгавала Ніла.
– З машини.
– А звідки взялася машина? Це ж Москва, а не якесь село.
– З Комишина, – несподівано відгукнувся на запитання незнайомий чоловік за порогом.
– Звідки, звідки?! – не повірила почутому Ніла і в неї аж мороз пішов по шкірі. – Як так з Комишина?
– Дуже просто, це 500 кілометрів від Москви. Ми іноді їдемо сюди й продаємо тут різну продукцію. Ось цього разу – цибулю. А ви, що, може, знаєте наше Комишине?
– Ой, голубчики ж ви мої! – вигукнула Ніла не втримавшись від несподіваної радості, що звалилась на неї як сніг, серед ясного дня. – У мене в Комишиному невістка з онуком. Я сьогодні туди поїздом буду їхати, але в мене важкий багаж, може, допоможете?
– А чого ж там, давайте, де той багаж? Ми за днів два спродаємось і поїдемо додому. Тоді й привеземо вам ваш багаж.
Збуджена Ніла відразу заходилась тягнути сумки вниз, їй допомагав незнайомець. Але треба було бачити реакцію Емми та її матері. Все, що відбувалось в них на очах, вони сприймали, мабуть, як черговий бразильський серіал, бо стояли мовчки, як вкопані і, немов їм заціпило. Коли Ніла повернулась назад, то обидві жінки відразу ж накинулись на неї із запитаннями:
– Ти хоч номер машини записала? А телефони? Як ти могла абсолютно чужим людям довірити свої сумки? – ніяк не могли вони прийти до тями.
– Я дала їм телефон Наталі, – просто і дохідливо заспокоїла їх Ніла і… раптом згадала… – Ну, і що ви на це тепер скажете?
– Ти про що? – насторожились москвички.
– Бог таки мені допоміг! І ще й як? Машину прислав аж під двері!
Обидві жінки мовчали. На цей раз вони не знайшлися, що їй відповісти.
Ніла щасливо і без перешкод доїхала до Комишина. Але минуло два дні, потім три, потім п’ять… Невістці ніхто не дзвонив за сумки. Аж якось Ніла з онуком вигулювала пса, коли це зирк, під’їхала знайома вже машина. Онук перший зрозумів що й до чого і радісно повідомив:
– Бабусю! Бабусю! Твої книжкарі приїхали!
Це й справді були вони. Через негоду приїхали не через три дні, як обіцяли, а через сім. Але ж приїхали…
Та на цьому історія не закінчилась. Десь через півроку передзвонила Емма і пожалілась Нілі, що її кинув чоловік. Почав пити і пішов з дому.
-Ніло, я тебе дуже прошу, помолись, щоб він вернувся.
– Е ні, – заперечила їй у відповідь Ніла. – Це треба тобі самій добре молитись.
– Але ж я не вмію. Та й жодної молитви не знаю. А Бог тебе он як слухає.
– Тоді бери ручку і записуй, – важко зітхнула у відповідь Ніла.
– Та я вже взяла… – сказала нехотячи жінка.
