«Як українці не поїхали кукухою під час війни»

Якщо колись напишуть дослідження «Як українці не поїхали кукухою під час війни», окремий розділ там точно буде про гумор.

Моя стрічка сьогодні виглядає приблизно так: русня вбила дитину, обстріл, треш від нашої влади, Трамп сказав якусь діч, мем про Трампа, котик, збір на дрони, дуже смішний мем. І за десять хвилин ти встигаєш відчути лють, страх, безсилля, сум, а потім раптом посміхнутись.

Колись мене б це напрягло – чи нормально взагалі сміятися, коли навколо відбувається такий треш? Схоже, що нормально. Психологи давно досліджують «гумор шибеника», а одне з досліджень серед військових показало, що ті, хто сам активно жартує, краще справляються зі стресом.

І тут я згадую наших військових. Те, про що цивільному іноді навіть страшно говорити, вони вже встигли перетворити на чорний жарт.

Ми не перші, хто так робить. Чорний гумор був частиною життя і в Лондоні під бомбардуваннями, і в обложеному Сараєві. Але українці після 2022 року цей жанр добряче прокачали – дослідники вже пишуть про наш гумор під час війни не лише як про психологічний захист, а й як про форму спротиву.

І це, мені здається, важливий момент. Коли ти не можеш вплинути на чергову діч, ти хоча б можеш її висміяти. Це не контроль, але хоча б його маленька ілюзія. А ще можливість написати друзям, переслати їм 100500 мемів, разом постібатись і на кілька хвилин повернути собі відчуття нормального життя.

росія хотіла виглядати страшною: імперія, друга армія світу, «Київ за три дні». А отримала трактор, який тягне танк, Чорнобаївку і тисячі мемів про свою військову велич і путлера. Диктатори взагалі дуже люблять, коли їх бояться, і дуже не люблять, коли з них стібуться.

І, мабуть, найважливіше це те, що ми сміємося не тому, що нам перестало боліти. Просто за ці роки біль і сміх якимось дивним чином навчилися жити поруч.

Максим Черкашин