Я відкриваю сайти з новинами і, окрім “убили”, “поранили”, “зникли безвісти”, “обстріляли”, “знищили”, нічого не бачу. Не бачу, тому що інших новин не існує.
Перегляньте також:
- Усі котельні Тернополя запрацювали на повну потужність
- У Великоберезовицькій громаді відкрили меморіальні дошки двом воїнам
Після перегляду свіжої преси хочеться піти і напитися. Складається враження, що в цій країні залишилося усього дві теми для обговорення: війна і політика.
Де-не-де ще проскакують замальовки із заголовками на кшталт “На Черкащині Іван Петренко зарубав усю сім’ю сокирою, а потім прибрав у хаті і повісився на гіляці під літньою кухнею. Мотивація вчинку – подивився три випуски новин підряд на різних телеканалах і зрозумів, що таке життя немає ніякого сенсу”.
Я живу в Києві, а мій тато в маленькому містечку. З періодичністю раз на тиждень він мені телефонує і стурбованим голосом дуже серйозно повідомляє:
– Оксано, на Київ будуть падать бомби!
– Коли? – без особливого ентузіазму запитую я.
– Ну от десь на днях.
– Звідки така інформація у місті Тульчині, цікаво мені знати, тату?
– По телевізору сказали! А ще, Надія Павлівна, яка працює лаборанткою в нашому технікумі ветеринарної медицини, вичитала в газеті “Секретные материалы”, що Путін буде в Києві разом з танками через два тижні.
А ми “Секретным материалам” довіряємо.
– Тату, вам там що зайнятися нічим?
– Як ти говориш з батьком?! В країні війна! Завтра будуть падать бомби!
– Ну, от як почнуть падати, тоді про це і поговоримо.
Українці живуть у стані перманентного психологічного стресу. Їм страшно. Інформаційна лавина настільки потужна, що на повному серйозі зносить людям здоровий глузд. І не важливо, де ці люди живуть: у мегаполісі чи в маленькому місті. Не страшно, напевно, тільки тим, які перебувають у зоні АТО. Вони ж бо єдині, хто адекватно оцінює ситуацію.
Я помітила, що коли зустрічаюся з подругами на каві, всі розмови починаються “за здравіє”, а закінчуються “за упокой”. Бо навіть якщо ми говоримо про сукні та чоловіків, то дуже швидко з цих тем переходимо до розмов про війну чи політику.
Мозок закипає. Мені на тлі цього всього почав снитися Путін. Я сиджу і прошу його вивести війська з нашої території, а він мені у відповідь кричить “Убью!!!”. І я прокидаюся серед ночі в холодному поті, п’ю водичку і важко дихаю.
А на ранок, по дорозі на роботу, розмірковую: “Я – молода дівчина, яка мала б думати про звичайні побутові речі й особливо не заморочуватися всілякими міжнародними і народними подіями. Але ж ні, я живу в такий страшний час, що моя підсвідомість змушена будувати діалоги з Путіним. Час піти до психоаналітика”.
Як не крутіть, а психіка у нас із вами добряче покалічена. У мене є низка друзів, які роблять перерви у своїх “стосунках” із інтернетом і соцмережами зокрема. Наприклад, три дні на тиждень вони взагалі не читають новин, не дивляться телевізор і не слухають радіо. І я вам скажу, що в цих людей здоровіший колір обличчя, у них немає нервового тіку, вони краще сплять і менше п’ють валідолу з корвалолом. Усі ж, хто з інтернету не вилазить, виглядають, як зомбі під час апокаліпсису. І я в тому числі, до речі.
Тож моя вам щира і від душі порада: так, у країні війна, морально жити всім стало дуже складно, але робіть перерви у “стосунках” з інтернетом, хоча б на деякий час. Не поглинайте тонни інформації, а особливо неперевіреної.
Від скуління перед монітором вашого ноутбука світ ви точно не зміните. Краще купіть шерстяні нитки і спиці та й сидіть собі, замість інтернету, в’яжіть шкарпетки 43-го розміру, бо зима близько, а нашим хлопцям в АТО холодно.
І ще, як казала моя бабця, а вона в житті толк знає: “Не беріть дурного до голови, а важкого до рук”.
Оксана Шаварська, журналіст
