Про цього чоловіка з умілими руками нам розповіли дівчата з центрального кіоску «Торгпреси», що в середмісті Чорткова, біля РАГСу. Мовляв, є такий чортків’янин літнього віку, доволі говіркий, привітний, що власноруч виготовляє ось такі симпатичні кошички.
І вже по перебігу певного часу ми познайомились з Володимиром Миколайовичем Хомою. Він виявився напрочуд комунікабельним, спритним на слово й на жарт. Наголосив, що має наразі 18 років, лиш треба обернути цифри справа наліво. Тобто – 81 рік. Хоча від такі вікові мірки цей чоловік, здається, цілком не підпадає.
Перегляньте також:
Корінний містянин. Колись, каже, мешкав на вулиці Мостовій, що згодом була Леніна, а тепер – Шевченка. Взагалі про історію рідного Чорткова й зокрема міські вулиці пан Володимир ладен говорити довго й цікаво, навіть дискутувати. Розповідає, що одна з бічних вулиць від нинішньої Шевченка, іменована так колись, ще до того називалася іменем короля Данила. А теперішня Пігута була й Шпитальною, і Сталіна, і Волгоградською, і Хрущова, і Василя Ульянова. І аж потім – Пігута. Нині пан Хома мешкає на вулиці Кобилянської.
Усе в Чорткові йому добре знане, все небайдуже. Каже, кардинальні зміни не дуже подобаються. Колись, пригадує, від початку вулиці Зеленої догори навскоси вела вулиця Садовського, а тієї прямої, що стартує від будинку лісгоспу, не було: її проклали лише в 1961-му. Так от, нагорі від монастиря до пекарні був кам’яний мур. І повз приміщення колишнього окружного суду Галіції (тепер інститут) – так само був мур.
«Та їх порозбирали, тодішня влада на свої потреби той камінь використала», – не приховує обурення чоловік.
Так само, як і черешні – скільки їх росло довкола міста! Все пішло під сокиру та пилку – попри так звану Цісарську дорогу в бік Тернополя. За селищем цукровиків у сторону Угриня – теж. На меблі, вікна, двері. А в тому ж була особливість нашого міста.
«Що то тепер – лиш костел, будинок магістрату, де міська рада, та ще ратуша з півнем і лишилися суто з чортківськими ознаками, – аж зітхає чоловік. – Понакладали п’ятиповерхівок, тих «хрущовок», але вони з часом вже й валяться».
Пригадує, навчався колись у чортківській школі – 15-й залізничній. Коли вже закінчував, вона стала шостою. Досі товаришує зі своїми однокласниками, добре знаними в Чорткові громадянами-патріотами – Яромиром Чорпітою, Вірою Горячою. До кіоску «Торгпреси» заходить частенько – щось почитати. Вдома, на вишці, – ціла гора газет і журналів. Хоча в цілому висловлює невдоволення нинішнім способом подачі новин.
«Колись, – каже, – люди в селі прозивалися «Щоб тобі корова здохла!». Або – «Щоб твій чоловік собі мотоцикла купив». А тепер знаєте як? «Щоб твій телевізор цілий день йно рекламу показував!».
Такі кошички з пластикових пляшок Володимир Миколайович виготовляє давно – каже, років з двадцять, мабуть. Невістка возить їх до Чехії – там мають попит. Бо й син чоловіка мешкає в Чехії, вже 15 років там. Має вищу освіту, та на роботу їздить до Німеччини, де більше платять. Бо воно скрізь несолодко, як кажуть, добре там, де нас нема. А тут, в Чорткові, пан Хома проживає з донькою та її сім’єю.
«Я вже, – каже, – прадідусь».
Та ніхто з домашніх нашого співрозмовника не наслідує його в захопленні. Тож трохи журиться, що варто передати це вміння, але поки що нема кому.
Такий кошик передовсім призначається на вмощування всередину скляного слоїка на воду – можливо, йорданську, може, на джерельну від цілющих витоків біля храмів. Словом, на вибір. Можна використовувати, звісно, й під вазонок. На виготовлення кошичка у майстра йде одна чи дві доби. Розпитуємо, чи складно це – розрізати пружний пластик, «покрутити» ним так, щоб став слухняним і «ліг» в потрібному варіанті. Пан Володимир лиш хитро усміхається:
«Як казали математики? Береш пляшку і диференціюєш її на стрічки. А потім вже інтегруєш…».
Колись, розповідає, виплітав різні речі з дротиків – і кошички теж. Тоді працював у позашкільному навчальному закладі – станції юних техніків. Завгоспом. Часу, каже, мав багато, тож реалізовував свій хист і залюбки дарував ті вироби співробітникам на їхні уродини. Пальці були звичні до дроту, бо ж свого часу трудився і начальником телефонної станції у чортківському ШМАСі, і ближче до пенсії – телефонним монтером, маючи в підпорядкування шестеро сіл ягільницького куща.
Ось так наш початковий намір почути розповідь про виготовлення виробу диференціювався та інтегрувався в цілу систему поглядів на місто, почуття обов’язку, цінності та застороги. Добре, що поруч є такі люди – з умілими руками, з доброю пам’яттю, з активною життєвою позицією. То – наша совість, наш місточок в день завтрашній.
Анна Блаженко
