Виправдання ухилянтів загрожує нам трагедією
Бажаю здоров’я! Цей військовий вітальний вислів нині як ніколи відображає те, що сьогодні робиться в Україні, і зокрема в Тернополі. Бо, як то кажуть у нас, не вистарче на те все ніяких нервів.
Я тернополянин з багаторічним досвідом. Застав і як валили дядю лєніна, і Гурар’є, за яку не слід було голосувати, «якщо розум є» (а голосуй за земляка – за Романа Громяка!), і як утворювалася нова українська і місцева влада, і як Ігор Ґерета на моїх очах закликав тернополян залишати стадіон під час перших українських футбольних «договірників», і ще масу всього піднесеного і патріотичного (чого варті лише дві революції), але нині часи змінилися…
З кінця 1990-их я в тернопільській журналістиці, отож, побачив чимало. Та з кінця лютого 2022-го – опинився в ЗСУ. Добровільно. Так, як зараз не дуже модно. Пригадую, що сидів тоді в залі військкомата, чекав кілька годин на відправку, і подумки уявляв «трагічні неприємності», які, напевно, очікуватимуть мене в майбутньому. Тоді наша війна на тлі відео колон загарбників уявлялася мені чимось на зразок подвигу героїв Крут чи 300 спартанців. Ми мали затримати цю навалу будь-якою ціною, бодай на кілька тижнів, а там світова спільнота…
«Прозрів» я дуже швидко. Виявилося, що світовій спільноті ми, багато в чому, до д…пи. Це було поганою новиною. Та була й добра – ми й самі можемо дати цьому ворогу, вибачте за військовий діалект, гарнесенької п…ди! Мій підрозділ працював на градах, фактично, з листа (без двомісячної БЗВП – який жах!), але швидко намагалися давати результат. І ось фронт на Запоріжжі завмер, орків зупинили.
Після цього майже три роки я вже на Донеччині, змінив і рід військ, бо тепер в безпілотних системах. Радів, коли долучився до першого знищеного ворожого танка, а потім орківська техніка пішла десятками, сотнями, а жива сила тисячами. Ми вже знищуємо їх в промислових масштабах, і тим, хто нині не бачить в Україні майбутнього, очевидно, щось заважає в оці.
Та чого я все про себе і про себе, ніби якесь цабе? А просто хочу навести конкретний приклад «народженого для війни», про який я знаю якнайкраще. Але вже закінчую, бо й позитив на викінченні – через умови, в яких доводилося перебувати (особливо у 2022 р.), постійні, як би то висловитися, о, стреси і т.д. у мене загострилося чимало болячок. Спочатку все відкладалося на кінець війни, бо він ж ось-ось, за два-три тижні, потім на демобілізацію, яка також «не за горами», але організм у підсумку сам сказав своє слово. І ось третій місяць я знову тернополянин, лікуюся, проте невдовзі помандрую назад.
За цей час я перейнявся всіма гострими місцевими проблемами – від високих цін і малих зарплат до безчинств ТЦК. Так-так, мене неодноразово перестрічали в Тернополі хлопці в пікселі і «мультику». Чим це для мене завершувалося? Ну, раніше я просто показував документи і бажав гарного дня. А останнім часом попадають діючі військові, то, буває, ще й згадуємо якісь спільні напрямки чи місцини сучасного Донбасу, де доводилося побувати у минулі три роки.
Гадаю, що так безболісно і спокійно мав би проходити їх перевірку кожен законослухняний громадянин України. У нас же, в нашому завжди патріотичному краї, на жаль, відбувається політика виправдання ухилянтів. Тут я не вдаюся до осуду – кожен робить свій вибір. Однак вважаю, що українське суспільство і зокрема тернополяни не мають сприймати позитивно такий вибір.
Чую, що хтось утримує 20 працівників, платить податки, постійно донатить, то як ж його на фронт? У того сім’я, діти малі, то як можна і його чіпати? Той молодий, перспективний, то нехай і він залишиться. А як жорстоко з такими людьми поводиться те злісне ТЦК. А вони ж просто не хочуть гинути, он скільки героїв «на щиті» щодня везуть. Звісно, що кожен такий випадок претендує на розуміння, але є одне але…
Можливо, що хтось не зовсім обізнаний, та є й інша реальність. Щоранку, починаючи ще до світанку і не завершуючи навіть пізно вночі, москалі намагаються відтяпати бодай малесенький кавалок нашої землі. Невеликими групами, навіть по двоє-троє, вони наближаються до наших позицій у сподіванні захопити бодай будинок чи бліндаж, закріпитися там і ще просунути лінію фронту на Захід. Звісно, як правило, їм це не вдається. Екіпажі дронів-розвідників вчасно побачать їх у гущавині, хлопці-піхотинці на позиціях зустрінуть вогнем, під…ів знищить мінометний чи артилерійський вогонь або прилетить фпв-дрон і обірве їх нікчемне життя.
Однак це війна і людей меншає: хтось захворів, когось поранило або й вбило. І ось десь замість десяти позицій піхоти виставлені тільки три, на великій відстані одна від одної, і не прогавити ворога в таких великих проміжках дуже не просто. Хлопців там не змінюють тижнями. Розвідники не можуть забезпечити безперервне слідкування, бо екіпажі буквально падають з ніг без відпочинку. А чийсь оперативний черговий біля екранів по 16 годин на добу, до різі в очах і спить по 4-5 годин місяцями. Вони не можуть піти навіть в ті мізерні відпустки, які надає їм держава.
До чого це призводить? Люди не роботи. І ось ворог десь здійснив ривок на 15 км, десь зайшов в тил, захопив село, селище, містечко, підійшов до великого міста і вже тероризує його кабами і фпв. Фронт сунеться, людей не вистачає, і якщо ми й надалі будемо виправдовувати ухилянтів, то невдовзі проблеми, якими нині переймаються тернополяни, можуть здатися їм нікчемними на тлі нових трагічних викликів. І цей час може настати дуже швидко, точніше, він уже настає…
Денис Лучка
P. S. Якщо відверто, то не дуже хотілося щось писати, бо й післяфронтова апатія накриває, та й розумію, що мало до кого дійде. Але от сьогодні знову був біля пам’ятника Соломії Крушельницької, де з плакатів на нас дивляться усміхнені загиблі герої. Можливо, для більшості тернополян вони стали буденністю, а я не можу пройти там без сліз. Бо нарахував уже з десяток особистих знайомих: когось знав з дитинства, когось по роботі, а є й близькі друзі. І сьогодні такі «знайомі» для мене імпровізовані меморіали вже в багатьох містах України, звідки родом мої загиблі побратими. А вони, можливо для когось це прозвучить пафосно, не дають мовчати. Бо все це не даремно…