Річниця Дня Народження тараса Шевченка знову викликає його з небуття. Саме з “небуття”, тому що повноцінним буттям у національній свідомості народу назвати це важко.
Чи задумувались ми над тим, ЩО пересічна публіка, яка живе в Україні знає про наших найбільших українських світочів – Тараса Шеченка, Івана Франка, Лесю Українку? Про їхні складні долі, про їхню титанічну працю, про той гігантський художній та інтелектуальний спадок, який вони залишили своєму народові?
Адже всі ці три постаті є особистостями світового рівня – і не лише як літератори, а як філософи, історики, публіцисти і фольклористи. Лише за їхніми творами можна вивчити епоху і суть українства. Один Франко залишив понад сотню томів надрукованих робіт. Леся – з її відточеністю і філігранністю поетичних рядків, філософською глибиною поем – є однією з найцікавіших у літературі свого часу. Універсалізм Шевченка, його пророчість і глибина у відображенні світу робить його унікальним.
Тому коли я бачу такі малюночки, я не знаю, чого більше – шкоди чи користі від таких зображень і текстів. Розумію задачу деяких “культурних ідеологів” – осучаснити наших геніїв, зробити їх ближчими і зрозумілішими.
Однак, дивлячись на цей маковий віночок, на руки Тараса, покриті модними татуюваннями і бандуру, яка асоціює його з рок-музикантом, на червоні штани, позичені у молодого Олега Скрипки, я розумію всю ступінь цього блюзнірства – зробити з наших класиків таких собі хіпстерів, героїв популярних коміксів. А заодно вихолостити внутрішню суть особистості і нав”язати зовнішній стереотип. І вже юне покоління весело виспівує пісеньку “Дууми, думи мої дууми…”, навіть не здогадучись про існування іншої класичної і глибинної версії цього твору. А навіщо пам”ятати?!
Так, упізнаваність у сучасному світі стає головним фактором навіть у виборі президентів країн. Саме вона, ця клята пізнаваність, заміняє буквально все – інтелект, громадську позицію, внутрішню суть людини з її ідеалами. Ім”я і обличчя – це головне у цьому світі. Усе інше – несуттєво. Форма повністю поглинула зміст.
Людство смикають за ниточки медіамагнати світу – і воно робить все, що забажається сильним світу всього.
І де вже в цьому, до краю задуреному світі, знайти місце, аби справді відкрити книжку когось із вищеназваних класиків – і просто спромогтися зрозуміти рівень таланту, суть їхньої епохи, боротьбу особистості з пануючими стереотипами.
Так, зрозуміти це важко – значно простіше намалювати отакий плакатик і скомпілювати факти “на потребу дня”. Саме те робили з Шевченком у революційні часи пробудження нації, саме це робили у радянські часи, саме це роблять з ним і сьогодні – вульгарно і безсоромно адаптуючи до своїх ідеологічних потреб.
Мені дорікнуть, скажіть спасибі, що хоч таким чином візуалізують Шевченка та інших класиків у свідомості народу, а могли б узагалі про них не згадувати.
Я частково погоджуюсь, тому особливо й не звинувачую ні в чому таких креативних ремісників, що творять отакий кітч – вина за це лежить на всьому українському суспільстві – а особливо на його керманичах, які не розуміють, не надають відповідного значення культурному фактору розвитку країни.
А можливо навпаки – вони виконують чиюсь програму одурманення і обезличення народонаселення, відбираючи у нього високі національні орієнтири. Або, навпаки, опускаючи їх до рівня дешевих коміксів.
І те, і інше – і нестерпно, і неприпустимо, бо це крайнощі.
Правда – як завжди, має бути десь посередині і вона значно глибша і складніша.
З Днем Народження, наш Генію, вибач, нас, убогих!
Анатолій Матвійчук
P. S. Прошу, прочитавши, не перепощувати, бо тим самим ви популяризуватимете текст, що під картинкою. А він відповідає суті цієї лубочної картинки.
Коментарі
