Спілкуватися з видатним актором, який 55 років свого життя віддав служінню Мельпомені, хочеться не про його регалії та нагороди (заслуженим артистом він став у неповних 30 років і ось уже чверть століття носить звання народного). Так само не хочеться повторювати те, що вже не раз було писано-переписано, казано-переказано. А про таку особистість як Вячеслав Хім’як вже навіть написано кілька монографій. Хочеться поменше ставити запитань, а просто слухати його і отримувати від цього естетичне задоволення.
Від мрії стати письменником до тернопільської театральної сцени
– Вячеславе Антоновичу, настільки вдалий вибір професії ви зробили самостійно, чи за чиєюсь підказкою?
Перегляньте також:
- «Мартин Боруля» на сцені Тернопільського драмтеатру
- Меморіальна дошка – режисеру-педагогу «Театральної академії»
– Правду кажучи, спочатку я мріяв навчатися на факультеті журналістики, ще й обов’язково у столиці. Хоча підсвідомо розумів, що мрія ця нездійсненна, адже в родини не було коштів на моє навчання. Та й сама журналістика як професія не була для мене кінцевою метою. Я лише планував використати її як перепустку до кола письменників. У дитинстві мріяв стати літератором. Трохи пописував віршики, потім взявся за роман про нашу родину, за мотивами батькових оповідок. Часу на пасовищі було багато, тож я навіть списав кілька учнівських зошитів. Саме так, на пасовищі. Батьки мої були простими селянами, тож змалечку привчили мене до праці. Тим паче, що серед чотирьох дітей у сім’ї я був найстаршим.
Зважаючи на мої літературні починання, мене призначили редактором стіннівки в нашій сільській школі на Хмельниччині. А от розкриттю акторських здібностей завдячую вчительці української мови Лідії Петрівні Циганівській, яка записала мене в літературний гурток. А в ті часи було так прийнято, що літературні гуртки повинні були періодично організовувати якісь тематичні вечори чи показувати вистави. Зігравши кілька ролей, я відчув, що це моя стихія. Моїм першим учителем був Яків Іванович Горілий, керівник тамтешнього народного театру. Саме він порадив мені вступати до театрального вишу і взявся за мою підготовку. В той час я працював у Кам’янець-Подільському міському будинку культури.
У театральну студію я був одним із 850-ти претендентів на 24 місця. Тож уявіть, якою радістю простого сільського хлопчика стала звістка, що його туди прийняли. У 1969 р. я цей навчальний заклад успішно закінчив і за розподілом потрапив до рідного Хмельницького театру, який нині носить ім’я Михайла Старицького. П’ять років віддав хмельницькій сцені, зіграв багато ролей, за які отримував різні відзнаки та премії, поки мене не запросили попрацювати в Тернополі. І от з 1974 р. (уже пів століття!) Файне місто стало для мене рідним. Дебютною тут стала роль Платона Кречета у п’єсі українського драматурга Олександра Корнійчука.
– Як сприйняли ваше рішення ваші рідні?
– Мати давно розгледіла в мені акторський талант, тому підтримала мене. Батько поставився до цього дуже скептично, але перешкод не чинив. Уже згодом, побувавши на моїй першій професійній виставі, він сказав мені: «сину, тепер я бачу, наскільки важкою є праця актора».
В актора усі ролі – його діти…
– У вашому репертуарі понад сотню ролей. Їхній перелік легко можна знайти в різних джерелах інформації, тому не будемо ще раз перераховувати. Назвіть з них лише одну-дві, які вважаєте найулюбленішими, найближчими вам по духу.
– Навіть не знаю, чи зможу на це запитання відповісти так, як Ви чекаєте. Дивіться, я з багатодітної сім’ї, але наша мама любила всіх однаково. Хтось гарно вчився, хтось рубав дрова і приносив воду, хтось пас корови. Хтось із дітей, наприклад, приніс зі школи п’ятірку, мама гладила його по голові і казала: «Який ти молодець, ти так гарно вчишся». Хтось міг принести двійку, але мама теж гладила його по голові й казала: «Ти такий молодець, мамин помічник. Дякую, що так багато справ зробив. А давай, ще щось разом зробимо»…
Я веду це до того, аби сказати, що в актора нема улюблених чи неулюблених ролей. Вони – його діти, він усіма однаково дорожить, бо в кожну з них вклав свій величезний труд, тож жодну з них не може від себе відділити.
– Можливо, є такі, за які, з сучасної точки зору, вам зараз буває соромно?
– Знаю, на що ви натякаєте. Зараз багато хто каже, що радянські п’єси грати не можна було. Але хто це говорив тоді? Ми жили в такі часи і такими були реалії життя… У рознарядках на репертуар тогочасних театрів обов’язково значились кілька пропагандистських вистав. Тоді деякі актори інколи пишалися тим, що їм довіряли грати більшовистських героїв. Зараз інші часи, комуністична ідеологія справедливо засуджена. Але я не з тих, хто любить приховувати якісь моменти своєї біографії. Так, я грав, наприклад, роль Павки Корчагіна. Але тоді люди ходили на нашу виставу, дарували свої оплески, оцінювали не так ідеологію самої п’єси, як нашу акторську гру.
На щастя, комунізм опинився на задвірках історії. Ми маємо свою державу. Честь і слава нашим воїнам, нашим сучасним героям, які зараз боронять її від навали тих, які колись лукаво називали себе нашими «старшими братами».
Про ролі в реальному житті
– Що для професійного актора важче: входити в роль, чи після вистави з неї вийти?
– Входити в роль дуже просто. Ви якщо зробили свою роль, то вона вже повністю володіє вами, досить лише в потрібний момент, переступаючи поріг сцени, натиснути в собі на якусь невидиму кнопку. І тоді ви вже не Вячеслав Антонович, а, наприклад, Іван Степанович Мазепа. Але це вже вищий пілотаж – втримати своєю свідомістю розуміння того, що ти зараз не є сам собою, а кимось іншим.
А виходити з ролі – для кожного індивідуально. Не існує такого правила, як шанобливо зняти з себе роль, наче костюм, і повісити у шафу до наступного разу. Буває так, що роль тебе відпускає ще по дорозі додому, а буває така, що тримає і наступного дня. Я теж іноді після вистави не можу довго заснути, бо намагаюся подивитися на свою гру збоку, проаналізувати ті чи інші репліки, аби наступного разу могти зіграти ще краще.
Способи виходу з ролі теж у кожного свої: хтось може просто лягти і розслабитися, хтось – випити склянку вина, хтось шукає розрядку у коханні.
– Чи ловили себе на тому, що іноді граєте роль в реальному житті?
– Друже, є така закономірність: якщо хтось полюбляє грати в житті, то зазвичай він поганий актор на сцені. Справжні актори цінують власну особистість, тому в житті ніколи не грають, а залишаються самими собою. Як і я.
Про чесність
– Під завісу розмови згадаємо і про вашу педагогічну іпостась. Рішення зайнятися викладацькою діяльністю – це як своєрідний інстинкт продовження театрального роду?
– Раз ви як журналіст постаралися підготувати «під завісу» ефектне запитання, то дозволяю написати на нього відповідь так, як вам заманеться (сміється). А насправді все було дуже банально. Одного разу мене викликав тодішній художній керівник театру Михайло Форгель і запитав, чи не подумав би я над його пропозицією зайнятися викладацькою діяльністю. Його слова були приблизно такими: «Ми потребуєм, щоб ви взяли групу, бо в нас старіє театр». Я обіцяв подумати. В той час ми якраз їздили з гастролями до Львова, тож я вирішив порадитись із Федором Стригуном. Він мене переконав остаточно. І ось я вже понад 30 років займаюся педагогічною діяльністю. Я є професором кафедри театрального мистецтва ТНПУ ім. В. Гнатюка (яку раніше дванадцять років очолював), веду свою школу.
А щоб ви знали, ця робота не з простих – вона потребує дуже великої чесності до тих, кого ти приручаєш. До кожного майбутнього актора повинен бути індивідуальний підхід. У когось талант розкривається одразу, в іншого потрібно поступово, наче хірург, делікатно попрацювати у душі, головне відчути як це зробити, щоб не налякати. А коли в учня всередині щось нарешті зарухається, він відчує, що може, що це його, то ти вже його з театру не виженеш… Мої вихованці працюють у багатьох театрах різних міст нашої держави, дехто пробує свої сили на закордонних сценах. Восьмеро з них отримали звання заслуженого артиста України.
– Дякую за розмову!
Тарас Комаринський
