У корупції двоє батьків. Це аморальність і безкарність.
У суспільствах, де мораль і особиста культура громадян на високому цивілізаційному рівні, про корупцію, як таку, читають хіба що з газет, та на очі її не бачать, бо найпримітивніша її форма – хабарництво в таких суспільствах попросту не існує. Але, чим нижче рівень культури і моралі суспільства, тим примітивніші форми корупції в ньому існують. У таких середовищах вона пронизує фактично усі шари життя, від побутового рівня до вищого державного.
Перегляньте також:
Може здатися, що причина корупції виключно у безкарності корупціонерів і хабарників і якщо б відрізали хабарнику руку, тоді б чиновники боялися красти і злодіяти. Але світовий досвід говорить про інше. Навіть у Китаї, де за корупцію призначається смертна кара, чиновники примудряються все одно красти і брати хабарі. А у країнах, де покаранням для корупціонера є повне нівелювання суспільством його репутації, крадуть набагато менше. Так, станом на позаминулий рік у п’ятірку “найчесніших” країн входили Данія, Нова Зеландія, Фінляндія, Швеція та Норвегія. Цікаво, що саме сучасні нормани вважають корупцію неприпустимим і ганебним явищем, адже їхні давні родичі варяги-руси у ранньому середньовіччі протиставилися візантійцям, як приклад безумовної порядності і непідкупності.
Сьогодні ж, там де варяги-руси більше тисячі років тому заклали фундамент державності, а саме в Україні – Руси, відсутність будь-якого порядку, хабарництво, зрада і злодійство заради збагачення вважаються чомусь великими чеснотами і не караються ані судовою системою, ані громадянським суспільством. Більше того, молоді чиновники залюбки наслідують приклад старих, повторюючи і примножуючи помилки попередників.
Створено велику кількість антикорупційних установ, проводяться антикорупційні форуми, декларується всебічна боротьба з хабарництвом, а головні корупціонери країни сидять, там де й сиділи, лукаво посміхаючись і смикаючи за нитки ляльок великого антикорупційного лялькового театру.
Потрібна не сотня нових профільних установ, не множення фіскального апарату країни, а планомірна копітка щоденна виховна робота з дітьми у садках і школах, що б принаймні нове покоління українців мало імунітет щодо хабарництва і “розпилу” держбюджету. Бо на тих, хто не бачив інших прикладів господарювання окрім беззаперечного виконання волі вищестоящого і отримання за це частки вкраденого, сподіватися нема чого.
Залучення так званих “варягів” для держуправління з числа зовсім неваряжських країн є абсурдом і обманом, адже ні Грузії, ні Литви, ні навіть США, колишні громадяни яких працюють в Кабміні, нема навіть у першій двадцятці країн з найменшим рівнем корупції в світі. А Канада, Британія і Нідерлани є. Але їхніх представників чомусь не залучають, не зважаючи на те, що у держапараті, скажімо, тої ж Канади чимало етнічних українців.
Питання корупції це ще й питання державної ідеології або її повної відсутності. Це питання особистої культури кожного і культури суспільства або її відсутності загалом. Це питання національних інтересів і державних принципів або їх повної відсутності.
І якщо у корупції двоє батьків, аморальність і безкарність, то обидва вони живуть не на звалищах і в трущобах, а у палацах і в кабінетах можновладців, імена яких добре відомі навіть незіпсованим маленьким громадянам України.
