У 2014 році Україна зустріла виклик, який перевернув наше суспільство і життя мільйонів людей. Саме тоді з’явився перший волонтер. Людина, яка навіть не знала значення цього слова. Він не думав про схеми чи фонди, не збирав гроші чи ресурси. Він просто діяв.
З власних заощаджень купував найнеобхідніше для тих, хто першим став на захист України: форму, бронежилети, каски, каремати, взуття, навіть транспорт. У той час, коли держава була безсила забезпечити перших добровольців, він підставив своє плече. Він не чекав вдячності, не шукав слави, не розраховував на похвалу. Просто розумів: якщо не він, то хто?
Це волонтерство стало символом. Символом безкорисливості, людяності, любові до своєї країни. І так продовжується до сьогодні. Від однієї людини до мільйонів українців, які сьогодні стали волонтерами — кожен у своїй мірі, за своїми можливостями. Хтось перераховує гроші, хтось передає теплі речі, хтось пакує автомобілі чи шиє маскувальні сітки, а хтось просто приготує теплий обід для тих, хто цього потребує.
Слова митрополита Андрея Шептицького звучать як нагадування: «Добро потрібно робити тихо». І справді, волонтерство — це не про гучні слова чи медалі. Це про дію. Про серце, яке не може залишатися байдужим.
Але тихе добро може звучати гучніше за будь-який постріл. Воно об’єднує. Воно нагадує, що наша сила — в нашій єдності.
Війна змінила нас, зробила сильнішими, сміливішими, людянішими. Волонтерство — це наша відповідь на виклики, це наш захист, це наша віра в перемогу. Бо, допомагаючи армії, ми наближаємо мир. Допомагаючи один одному, ми будуємо країну.
І знаєте, поки у нас є ті, хто готовий ділитися останнім, наш народ незламний. Бо в кожному з нас живе той самий перший волонтер із 2014-го, який не чекає на прохання, не думає про кордони своїх можливостей, а просто робить усе, що може.
Ми не зупинимося. І ми переможемо.
Михайло Апостол
