Паніка навколо вічного питання «Бути чи не бути», яке набуло у нас воєнного змісту, все більше наростає в Тернополі, так і в Україні в цілому. Коли Путін піде штурмом? Як довго ми зможемо встояти? Часто чую ці запитання від тернополян.
Звісно, причини для таких роздумів, беззаперечно, є і більшість з них, як це не дивно, ми вигадали самі.
Я частково можу зрозуміти, чому українці переживають панічну епідемію. Уявимо на мить, що ми – це потужний біологічний комп’ютер. Якщо в нашій «уявній» пошуковій системі ввести ключове слово «війна», то вона видасть ряд жахливих спогадів не про АТО, а саме про Другу Світову.
І тут немає нічого дивного. Ми ціле століття не знали, як тримати в руках зброю, як обороняти кордони, а тому, не маючи досвіду, базуємось на застарілій інформації, яка, звичайно, лякає, враховуючи кількість втрат у війні 1939-1945 років.
Та період окопів закінчився. Аби не боятись і тверезо оцінити ситуацію, варто просто зрозуміти, що ми живемо в 21 столітті. В час, коли «заморожені» рахунки дають в знаки більше, ніж обстріли. В час, коли санкції, попри всю «законсервованість» Європи залишаються результативними. Хоч і діють не так стрімко, як нам би хотілося.
Слід розуміти, що зараз цивілізований світ не налаштований починати повномасштабну війну, бо це може поставити хрест на існуванні суспільства як такого.
Путін зараз може лише залякувати, додаючи нам причин для паніки. Однак піти в повноцінний наступ не зможе. По-перше, в нього для цього насправді недостатньо сил. По-друге, тиск Європи та США, який приведе за собою в Росії як економічний дисбаланс, так і політичний. І по-третє, яким би тираном не був Путін, він залишається соціальною істотою, яка більшою мірою залежить від грошей. Аби позбавити його значної частини заощаджень, Європі навіть зброю в Україну постачати не треба.
Тому паніку поширювати не варто. Страх не продовжує нам життя, він лише змушує періодично дихати. Більше того, страх завжди на руку ворогу і чим більше ми зациклюємось на паніці, тим уразливішими стаємо.
