В інформаційному просторі знову починається розгін тези: «Бубочка не здав Крим», «Бубочка — сильний». Усе це — ланки одного ланцюга. Ми вже без зупину «споживали на сніданок і вечерю»: «Бубочка в Овальному кабінеті огризнувся», «Лише Бубочці дають гроші», «Лише Бубочкині саміти принесуть мир», «Бубочка — герой, бо не втік» і т. д.
Проблема не лише в абсурдності цих сенсів, а в темпах, з якими психологічний тиск насувається на свідомість українців. Це не просто інформаційний шум — це відточені хвилі маніпуляції, які діють як «25-й кадр»: чинять насильство над свідомістю, незалежно від того, опирається вона чи ні. Просто зараз на наших очах із «Бубочки» знову ліплять «героя», поселяючи в людях страх, сумнів, безвихідь, поклоніння — ілюзію вибору без вибору. Такої системної, циклічної «накачки» не очікували навіть численні високопосадовці спецслужб — і самі з подивом реагують на її вплив.
Перегляньте також:
- Війна забрала життя Героя “Заката” з Тернопільщини, який пішов захищати ще у 18
- Дев’ять місяців надій: на Донеччині загинув воїн Ігор Пальчак з Тернопільщини
Шановні українці, схаменіться!
Ви ще зі школи маєте знати без шпаргалок: Україна — неподільна. Відмова від Криму — це державна зрада. Управління безпекою і обороною держави — конституційний обов’язок Верховного Головнокомандувача. Це не героїзм. Втеча — це зрада. Здача надр та економіки під колонізацію — злочин проти держави. За все це — довічне ув’язнення, згідно з законом, якщо не виконуються прямі норми Конституції.
Ті, хто сьогодні повторюють: «Бубочка все робить правильно», або не розуміють ситуації, або свідомо маніпулюють. Якби він мав бодай найменшу можливість — він би втік. І вочевидь підписав би здачу і для Москви, і для Вашингтона — Криму, а, може, й усього іншого.
Українська нація має отямитися. Колись хтось сказав: якщо людину тисячу разів назвати свинею — вона захрюкає. І якщо мільйони разів через монополізовані медіа повторюється: «Бубочка — наше все», то зрештою навіть найсвідоміші «голови в лещатах» починають у це вірити.
У 2022 році, коли навіть частина «натовпу» повірила в Перемогу, Бубочку наряджали в шати «президента-переможця». Тепер перевдягають у «президента-миротворця». І дехто знову вірить, що саме він принесе Україні мир.
Але наскільки ж коротка пам’ять у людей! Він ішов у перший термін із гаслом «треба перестати стріляти», обіцяв «подивитися Путіну в очі» — і все налагодиться. Ви знову вірите? Навіть, прости Господи за згадку, Трамп зі своїм ресурсом цього не витягнув.
Та справжня проблема українців у тому, що ми не усвідомлюємо, наскільки ми сильні. І наскільки важливі — не лише для своєї держави, а й для цілого світу.
Кілька мільйонів українців — на фронті й у тилу — щодня тримають оборону в бою з найстрашнішою ордою сучасності. Своїм духом, навичками, зброєю партнерів і власною кров’ю вони стримують кремлівську чуму на кордонах Європи. Чуму, яку підгодовує друга економіка світу — Китай, і яку боїться дратувати санкціями найпотужніша армія світу — США.
А ми при цьому часто самі в себе не віримо. Шукаємо то «Бубочку», то «Няшечку», то «Вождика» — щоб було кому поклонятись.
На жаль, швидкого миру не буде. Але чи є хоч одна притомна людина в Україні, яка не хоче миру? Думаю, ні. Лише відверта мерзота може хотіти війни.
Але мир — це не лише наше бажання. Це — ще й готовність агресора. А Пуйло миру не хоче.
Навіть якщо настане довготривале перемир’я — те біосміття, яке повернеться з фронту в росію, навчене вбивати, мародерити, знецінювати все людське, — розірве московію зсередини. Згадайте 1917 рік. Тому Пуйлу мир не потрібен.
ʼУсі притомні українці хочуть миру. Хочуть жити, працювати, виховувати дітей, радіти кожному дню. Але для цього потрібно зробити свою роботу.
Перший урок — повірити в себе. Повірити в те, що українська нація — не тільки на передовій. Від нашого вибору, від нашої свідомості залежить, яким буде світопорядок на планеті Земля.
Це не пафос. Це не патетика. Це — факт. Бо сьогодні тиранія хоче поглинути вільний світ. І від того, до чого схилиться українська нація — до свободи чи до рабства — залежить, яким буде майбутнє людства.
Павло Жебрівський
Коментарі
