Віктор Павлік: «Я — першоквітневий жарт!»

У новорічну ніч нашому земляку, народному шикидиму і заслуженому артистові України Віктору Павліку виповнилося 50 років, з яких рівно 30 він — на сцені. З цієї нагоди за два з лишком тижні, 13 лютого, у столичному Палаці «Україна» відбудеться концерт співака із простою і водночас символічною назвою «50». Чим саме Віктор Павлік дивуватиме своїх шанувальників, а також чому він досі не отримав звання народного, про сім’ю, кульчик у вусі та багато іншого — розкаже він сам.

Про звання

— Я досі не народний… Звання заслуженого артиста отримав у 1998 році, з тих пір минули роки, і за вислугу років народного отримують автоматично. У 2009-ому було логічно мені його дати. Але у Януковича я нічого сам не просив, як подейкують, просто, коли мене запитували, що б ви хотіли у президента попросити, говорив, що хотів би звання, все-таки вважаю, що його заслуговую. Коли я отримував заслуженого при Кучмі, Віктор Ющенко тоді працював у Нацбанку, але був вже при верхівці і був першим, хто підписав мені папір.

При Януковичу мої документи на присвоєння звання народного артиста подавали кілька разів. До мене дійшли чутки, що наближені до Януковича люди говорили: «От нехай йому Ющенко і дає». А хтось казав: «Нехай Янукович дає за те, що ти за нього їздив». Але всі артисти на когось працювали. І я поїхав, причому їздив тільки в першому турі, коли ще не потрібно було агітувати, просто виступав під прапорами їхньої партії, це було само собою зрозуміле. Але коли був другий тур, я «зіскочив», тому що поставили умову: зі сцени потрібно говорити: «Голосуйте за Партію регіонів!»

Про політику

— У тій ситуації, що нині в нас, десь якісь заочні ходи є, про які ніхто не знає, комусь це вигідно. Одні кажуть — Америці, інші — Росії. Складно сказати, я намагаюся розбиратися, слухати новини, читати газети, але в мою голову це не вміщається. Якщо повернути все назад, то думаю, нам не потрібно було ні з ким сваритися. Переконаний, що потрібно з усіма в мирі жити. Знаходити компроміси, а не конфліктувати. Я не кажу про сьогоднішній день, коли вже найшла коса на камінь. Заздалегідь потрібно було шукати рішення, але я не знаю, що було на думці в одного і в іншого, як вони домовлялися, хто кого купував.

Про зріст

— Коли навчався в школі, у мене був комплекс, що я найменший. Мені було років 16, я ходив на веслування і познайомився з дівчинкою. Її звали Танею, вона була майстер спорту, з широкими плечима і на голову від мене вища. Коли ми йшли на танці, наді мною всі сміялися, я про себе думав: «Ну, нічого, я вам коли-небудь покажу!» Сьогодні я собі ціну знаю, і чим вища поруч зі мною дівчина, тим крутіше. Я тепер навіть жартую, що мрію мати подругу (як жінку не можу — у мене є кохана дружина і діти), яка була б зростом 2 м 20 см, щоб я міг пробігти у неї між ніг. Дуже люблю Олю Сумську, вона вища від мене набагато, але мені дуже подобається. Оля — наша Клаудія Шиффер, симпатична, висока, добре виглядає.

Дружину за зростом не підбирав, важко підібрати дівчину, нижчу за мене (с міється). У мене зріст 1 м 62 см. Нинішня моя дружина зростом приблизно, як я.

Про жінок і сім’ю

— Коли говорять, що я — Казанова, це тільки так здається. Бачить Бог, я не гуляка. Ніколи в житті таким не був. Це я навмисне створив собі такий імідж, грав роль, завойовував аудиторію. Нещодавно на одну музичну премію пішов під ручку з найкращою подругою своєї дружини, бо дружина страшенно не любить усіх цих церемоній.

Насправді я — сім’янин, люблю дружину і любив завжди. Перший мій шлюб навіть вважати таким не будемо, тому що я одружився в 18 років, пішов у армію, а коли повернувся, ми розлучилися. Якщо при другій дружині я дозволяв собі фліртувати нишком, то при сьогоднішній дружині Ларисі, з якою ми разом майже 21 рік, у мене ніяких романів не було. Десь, може, й був легкий флірт, але я ніколи не зраджував дружині, і вона мені довіряє, по-іншому ми не жили б разом. Ми вінчалися, але не в православній, а в протестантській церкві, в яку я ходжу вже 16 років, ми — євангелісти.

Про кульчик у вусі

— У 90-их кілька разів блатні мені казали: «О, привіт, а ти що, з «цих»?» У мене на це була своя байка, я відповідав, що «ці» носять сережку в правому вусі, а в лівому — цигани. А оскільки мене, коли мав три роки, справді вкрали цигани, і якби мама з міліцією мене не забрали з циганського табору, не знаю, якою була б моя доля… Тож у мене були всі підстави придумати цю історію.

А навіщо проколов вухо? Модно було. Прокололи мені вухо в Польщі в 87-ому році. У мене тоді було довге волосся, я грав у рок-гурті. Буквально через тиждень уже носив у вусі срібне кільце, причепив до нього хрестик. Ходив так років п’ять, а потім мені сказали, що хрестик можна носити тільки на грудях, і я його зняв, вставив золоте колечко. Через кілька років випадково опинився в компанії братви, і мені зробили зауваження, що, мовляв, якщо будеш носити таку сережку, тобі не буде щастити в житті. І я викинув її на якийсь пиятиці. Останніх 15 років ношу у вусі сережку з чистого діаманта, з хорошим каратом, купував її за $2 тис.

Про Кузьму

— Багато хто вважає, що тільки на перший погляд ця аварія була випадковою… Я роздвоююся, не можу зрозуміти. Говорив з мамою Кузьми, півроку тому був у них в гостях у Львові, на могилу до Андрія ходив. Я сам водій, розумію, що можна було кудись заїхати, попити кави, не можна за секунду все прорахувати. Не буде ж цей молоковоз день стояти і чекати, коли Кузьма поїде, а потім хтось по телефону подзвонить і скаже: «Їде, виїжджайте». Хоча не можна виключати версії замовного вбивства, сам Бог тільки знає правду. Мама Андрія мені розповідала, що їй наснився сон, в якому їй сказали: «Колись ви про це дізнаєтеся правду, хтось вам її скаже».

Про концерт і диск

— Концерт мій частково підсумковий, і четвертий за рахунком в «Україні». Назвав я його ювілейною цифрою «50» — з них 30 років, як я на сцені, і рівно 20 пісень прозвучать цього вечора. Це буде сповідь з кращих хітів, обраних життям і часом: «Афіни, Київ і Стамбул», «Шикидим», «Все минуло»… Нині репетируємо з оркестром. Коли музиканти почали грати «Город зеленого цвета», я не впізнав свою пісню. Те ж і з композиціями «Ти подобаєшся мені», «Ні обіцянок, ні пробачень»… Дудки, валторни, арфи — дуже сильне звучання. Начебто відомі пісні, але перероблені зовсім інакше. Це ще й цікаво: люди почують першу фразу пісні — і почнуть підспівувати.

Мені дуже подобається, як роблять в Китаї: вони святкують не день народження, а день зачаття. Якщо відрахувати від 31 грудня, коли я народився, рівно дев’ять місяців, вийде 1 квітня, так що я — першоквітневий жарт. Куди вже смішніше (сміється)!

Тож у мене цікава ідея є: хочу до першого квітня випустити диск з десятьма своїми відомими піснями, які зіграють молоді рок-команди, назву його «З Новим Roсkom», причому новий не рік, а стиль у музиці. На це мене наштовхнула хмельницька група «Чумацький шлях», вони перед Новим роком подзвонили: «Можна ми вашу «Шикидим» у роковому стилі зіграємо?» «Грайте, — кажу, — заради Бога». «А з нами заспіваєте?» Прислали демку, і я в студії з першого дубля записав. А потім знову дзвінок: «Вікторе, ми зараз в Києві, хочемо зняти кліп, може, приїдете до нас на студію?» Я приїжджаю, і ми знімаємо. Молода група з 20-річних пацанів, але зробила такий кавер в стилі хард-рок, що я подумав: «А чому б не записати цілий проект?» Колективи будуть маловідомі, з різних куточків України: Чернівці, Львів, Івано-Франківськ, з Рівного — команда «Мангуст», вони брали участь у «Х-факторі». Сашко Положинський заспіває зі своєю новою групою «Був’є» і багато інших. Хлопці отримають путівку в життя, а для мене, старенького, це буде черговий виток.