Сьогоднішній гість «Соломії» – справдешня зірка естради. Завдяки голосу дивовижної краси і глибокому внутрішньому змісту він посів окремішнє місце на пісенному олімпі не тільки України, а й усього колишнього Радянського Союзу. 30 жовтня лауреат численних вітчизняних та міжнародних конкурсів, народний артист України, професор, завідувач кафедри джазу та естрадного співу Київського національного університету культури і мистецтв Віктор Михайлович Шпортько відзначив свій сімдесятилітній ювілей.
Перегляньте також:
- У Тернополі відбудуться майстеркласи з виготовлення прикрас на осінню та різдвяну тематику
- На Тернопільщині буде 38 осередків викладання предмета “Захист України”
– Шановний Вікторе Михайловичу, сердечно вітаючи Вас з ювілеєм, водночас не можу повірити, що Вам… І зовні, а головне, душею, Ви юнак. Звідки це?
– Дякую за вітання. І за комплімент також. А молодечий запал у мене, напевно, від природи, бо й понині бігаю з поверху на поверх, по лісу, по дачі. Я не дозволяю собі розслабитися ні на мить, бо тільки щось не так – студенти одразу помічають і запитують: «А що це ви сьогодні без настрою?»
– Ви – ціла епоха української естради. Тому спочатку пропоную здійснити екскурс дорогами Вашого дитинства і юності, що привели Вас на пісенний олімп.
– Олімп – це надто пафосно. А все що у мене є – від землі, батьків і Господа Бога. Ми, українці, дивовижна нація, від природи запрограмовані на творчість. Наш народ – філософського складу, мудрий, глибинний, працьовитий – дав світові величезну кількість видатних особистостей.
Народився я у селі Сухачівка під Дніпропетровськом. Тепер цього села уже немає – його поглинуло місто. Дитинство пройшло в старенькій хаті під соломою та з глиняною долівкою. Мама – вчителька молодших класів, мала потужне від природи лірико-драматичне сопрано. Але про унікальність свого голосу й не здогадувалася. Уже згодом, бувало, поз’їжджаємося додому, посідаємо усією родиною за стіл, і вона, спочатку мене добряче покритикує (і ноту не так узяв, і не туди затяг, і душу не так вклав – не думай, що я того не чула!), а після того як затягне своїм сильним голосом! Та так, неначе щось її повело.
Ще в 30-ті роки у село приїздили фахівці із Харкова і пропонували їй вступати до консерваторії.
Під час війни, рятуючись від голодної смерті, мама запрягалася у возика і тягла на ньому до міста двох моїх старших братів і сестричку. Я, наймолодший, народився уже після визволення України, у 1944-му.
Батько теж учителював. Коли я ще був зовсім малий, його направили до Одеської області директором школи. Але він попросився назад, на рідну Дніпропетровщину. Через два роки після повернення помер від інфаркту, прямо на уроці. Він був до фанатизму відданий тій системі, справедливий і страшенно вимогливий. Досі страх мене бере, коли згадую, як вперше і востаннє відповідав йому на уроці біології.
А ще в моїй дитячій пам’яті закарбувалися повоєнна розруха і голод.
– Коли вперше заспівали?
– Випадково. Жили ми тоді у селі Знаменівка Новомосковського району. Зайшла до нас, шестикласників, класний керівник і сказала: «Діти, у нас готується олімпіада. Хто буде брати участь?» Хтось захотів танцювати, хтось співати. Я теж визвався співати. А коли затяг «Дорогая моя столица, золотая моя Москва», – вчитель музики підхопив мій спів на акордеоні, і я закінчував уже тріумфально. Далі була районна та обласна олімпіади. Та в Дніпропетровську журі винесло вбивчий для мене вердикт: «Дуже голосно співає». І на Київ відправили синка міліціонера з «морським» танком. А хлопчаки з тих пір мене дражнили «Соліст Шпортько».
Згодом ми повернулися у свою Сукачівку. Після 10-го класу учитель музики радив мені вступати в музичне училище на вокальне відділення, та я, піддавшись голосам скептиків, пішов у музично-педагогічне. На вступному іспиті вирішив співати «Санта Люція». Екзаменатор сіла за фортепіано, натиснула на клавіші і я ледь не зомлів, бо таких божественних звуків зроду не чув. Прийняли мене на хорове відділення.
Я щасливий, що навчався в цьому закладі – там давали дуже ґрунтовну фахову освіту. Окрім хорового циклу, триголосне сольфеджіо, фортепіано, баян, домра… Пощастило мені з викладачем по фаху – Петро Іванович Кучмій, соліст філармонії, на щастя, ще живий. У нас дуже теплі стосунки й понині. Ми пишаємося один одним: я – учителем, він – учнем.
– Що ж було після училища?
– Армія. Два тижні везли нас поїздом на край землі, до міста Совєтская Гавань. Далі був тільки океан. Прослужив я три роки в Комсомольську-на-Амурі, у музичному взводі при гарнізонному будинку офіцерів. Однак це мене не звільняло від караульної служби в роті охорони авіаційного гарнізону.
Тут слід додати, що перед армією я їздив на прослуховування до професора Київської консерваторії Дометія Юрійовича Євтушенка. Він мене обнадіяв і сказав, що маю красивий голос і я на вірному шляху. Це мене зігрівало усі роки служби в армії, а ось Зоя Петрівна Христич, вже після армії, нічого особливого в моєму голосі не знайшла. І я, розчарований, пішов вступати до студії хору імені Григорія Верьовки. Із п’ятиста (!) кандидатів прийняли лише десять осіб, у тому числі й мене. Однак до навчання я так і не приступив – як і мама свого часу, через матеріальну скруту не наважився бути далеко від дому. Взяли мене викладачем Дніпропетровської дитячої музичної школи №37, але з умовою, що співатиму в міському хорі вчителів. Та вже через півроку запросили мене солістом ВІА до філармонії.
Йшов 1969 рік. І почалися гастрольні подорожі. На мене почали звертати увагу, щоразу пропонували кращі умови. Тому працював солістом ансамблів Північно-Осетинської, Волгоградської, Одеської філармоній. Але, намандрувавшись обширами колишнього Радянського Союзу, повернувся до рідного Дніпропетровська, у відомий естрадний ансамбль «Водограй». Саме тут композитор Михайло Некрич довірив мені сольну пісню, яка була записана на платівку. Художня рада українського радіо прийняла її до своїх фондів, і так мій голос вперше прозвучав у популярній програмі «Від суботи до суботи».
– А як потрапили у Київський мюзик-хол – престижний столичний колектив? Як обживалися у Києві?
– Зателефонував мені у Дніпропетровськ уже відомий на той час музикант Володимир Бистряков, похвалив за якісну професійну роботу і запропонував співпрацю. Ми записали з ним декілька пісень. Він і представив мене художній раді мюзик-холу. Прослуховували мене у палаці «Україна» в присутності всього колективу. Одразу й прийняли. То був 1978 рік.
Перебивався у друзів, артистів балету. І тільки через три роки отримав на Оболоні однокімнатну квартиру готельного типу. Радості не було меж! Своє помешкання – цілих 19 квадратних метрів, окремо кухня, туалет, ванна! Одразу й забрав з Дніпропетровська дружину з донькою. У цьому колективі мені й присвоїли звання заслуженого артиста України.
– Де гастролювали з мюзик-холом?
– По найбільших містах колишнього Радянського Союзу – де були палаци спорту і великі концертні зали, адже колектив наш був дуже масштабний.
– На жаль, його не стало.
– Так, наприкінці 80-х він розпався – надто дорого обходився міністерству культури. А я став солістом естрадно-симфонічного оркестру під керівництвом Віктора Здоренка, об’єднання «Оберіг» Спілки композиторів України.
– А коли ж, на Вашу думку, настав пік популярності Віктора Шпортька?
– У 1979 році, в мюзик-холі, коли мене запросили до участі у найпрестижнішому Всесоюзному конкурсі «С песней по жизни», де я став лауреатом. Після нього мене почали запрошувати як соліста різні колективи і оркестри. І де б не бував, публіка впізнавала мене та сприймала як представника України, бо до програм включав і народні пісні.
– Куди пролягли Ваші закордонні маршрути?
– Географія не така вже й широка, але дуже цікава. По кілька разів бував у Болгарії, Монголії, Польщі, Бельгії, Канаді, США.
– Коли стали народним?
– Під час роботи в оркестрі. А подання було від Федерації профспілок, оскільки я часто з ними співпрацював. Це було настільки швидко, що стало повною несподіванкою і для мене, і для багатьох моїх колег.
– І що робив народний артист України далі?
– Пішов на свої хліби. Відкрив приватне підприємство, але зрозумів, що то не моє. Заочно закінчив факультет масової режисури інституту культури, викладав в училищі імені Глієра. Аж поки не зустрів у 1997 році Михайла Михайловича Поплавського і не отримав запрошення в університет культури. Спочатку це була вокальна секція на кафедрі естрадної музики, яку очолював Ростислав Бабич. А невдовзі Оксана Білозір зініціювала створення кафедри естрадного співу, очоливши її. Коли ж стала народним депутатом і не змогла поєднувати державну службу з викладацькою діяльністю, рекомендувала мене на своє місце.
– Чи не ш кодуєте, що змістили акцент з артистичної діяльності на педагогічну? Як працюється завідувачем кафедри? Як вдається налагоджувати роботу з обоймою відомих співаків, адже кожен – особистість, виколихана і випестувана любов’ю шанувальників.
– Педагогічну роботу люблю, а завідування кафедрою забирає дуже багато часу. Інколи й шкодую. Але це буває вкрай рідко. Хтось повинен і цього воза тягти. Щодо налагодження роботи, то насправді це непросто, бо всі викладачі нашої кафедри та й деякі студенти – уже відомі-перевідомі, у більшості випадків амбітні, у кожного своє бачення того чи іншого процесу. І воно не завжди збігається із концептуальним баченням керівника кафедри.
– Яких принципів дотримуєтеся в педагогічній діяльності?
– Є діти талановиті, є менш талановиті. Кожному потрібно дати шанс. Сказати молодій людині, що вона малоздібна – завдати непоправної травми. Ми кажемо батькам: шанс даємо, а через півроку побачимо. За роки навчання трапляються дивовижні метаморфози. Ми ж присвоюємо кваліфікацію не тільки виконавця, а й викладача. Останнє – найскладніше. Тому від першого дня вкладаємо студентам в голови методичні засади виховання співака.
– Як підходите до оцінювання незрозумілих явищ?
– Категоричним не буваю. Так, на минулих державних іспитах один з випускників вирішив здивувати комісію негритянською манерою, хрипом. Це було незвично, та ми прийняли це як прояв неординарності. Час покаже, чи воно буде потрібне і де він зможе це застосувати. Але він це любить, в Інтернеті відкрив свою школу. Головне – працює. А життя розставить усе по своїх місцях.
– Повернімося до Вашої артистичної діяльності. Ви не шоумен, сценографічними ефектами не захоплюєтеся – берете винятково голосом. Сьогоднішня ж публіка вихована на іншій естетиці, їй видовищ подавай. Останнім часом навіть з’явився вбивчий термін – «неформат». Як реагуєте на це?
– Я роблю так, як вмію, відчуваю і думаю, бо вихований на піснях, які створювали професіонали. Ще в часи активної концертної діяльності мені часто телефонували з спілки композиторів і запрошували на засідання художньої ради для ілюстрації творів того чи іншого композитора, мовляв, автор бачить у цій ролі тільки мене. Радію, що багато гарних українських пісень почали своє життя з мого голосу.
Поняття «неформат» стосовно себе сприймаю як комплімент. У мене був і понині є свій вдячний слухач. Заради нього живу і працюю.
– Хто Ваші улюблені автори?
– Їх чимало. Фантастично винахідливий Ігор Поклад; без перебільшення, геніальний Євген Станкович – я співав у його фільмі «Кармелюк»; неперевершений Платон Майборода. З молодих – Едуард Брилін. Серед російських – дивовижний методист, до речі, наш земляк, Євген Мартинов, самобутні Юрій Саульський, Олексій Мажуков. З поетів – Дмитро Луценко, Михайло Ткач, Вадим Крищенко. Та багато-багато інших.
– Де зараз співаєте?
– Переважно у благодійних концертах, для воїнів АТО, сиріт, дітей, ветеранів. На сольний концерт не маю коштів, адже потрібно сплатити за зал, освітлення, звукопідсилюючу апаратуру і таке інше. Кілька років тому змушений був відмовитися від концерту в палаці “Україна”, бо таку суму загилили…
– Кілька слів про Ваш тил – родину.
– Дружина Наталя. Разом ми з 1977 року. А знаємося ще з дитинства – виростали в одному селі. За фахом вона біолог. А коли переїхала до Києва, опанувала професію ведучого режисера програм. Працювала спочатку разом зі мною в мюзик-холі, згодом у палаці «Україна».
Донька Оленка закінчила кафедру шоу-бізнесу університету культури і мистецтв та курси дикторів телебачення. Уже встигла спробувати себе на цій ниві, але зараз виконує найголовнішу місію жінки – виховує моїх онуків.
Син Олексій теж закінчив університет культури і мистецтв – вокальне відділення. Я не був прихильником його вибору, але перемогли його бажання та настирливість. Це його стихія, адже виріс за кулісами, слухав гарних співаків, добротну музику – я ж часто брав його з собою на концерти. Він шукає свій шлях у мистецтві. Головне, його ваблять серйозні теми, тексти, мелодії. Сьогодні працює солістом ансамблю Збройних сил України, і мені приємно чути слова подяки за сина від художнього керівника Дмитра Антонюка так численних радіослухачів.
– І що для вас родина?
– Це мій спокій і неспокій водночас. Я є тим буфером, котрий вгамовує будь які шторми. На щастя, вони невеликі. Дружина, діти і четверо онуків є сенсом мого життя.
– Знаю, вихідні дні по можливості проводите на дачі.
– Так. Це місце, де можна відпочити душею, подихати свіжим повітрям, полюбуватися квітами та яблуневим цвітом, похлюпатися у розкладному басейні. Там усього шість соток, грядочка маленька. Нею опікується дружина – тут вона директор.
– Як оцінюєте сьогоднішній стан української естради?
– О!.. Вона багатолика. Не все розумію, не все можу сприйняти. Але кажу собі: якщо це комусь потрібно – воно має право на існування.
– Сьогодні, у найкритичніший для України час, Ви демонструєте навдивовижу чітку національно-патріотичну позицію. А це звідки у Вас?
– Дніпропетровщина – козацький край. Абсолютна більшість її мешканців – українці. У селах – винятково українська мова, українських дух. Помиляються ті, хто вважає по-іншому. Сьогодні я не можу без болю у серці спостерігати, що робиться в нашій Україні. Тому при найменшій нагоді декларую свою позицію.
– Як відсвяткували свій ювілей?
– Спокійно. У колі сім’ї, найближчих друзів і колег – боявся нещирості. Було багато вітань, в тому числі й з найвищих державних інституцій.
– Класик казав: люблю свій вік. З кожним днем відчуваю, як помисли чистішають, а думки світлішають.
– Ой як мудро сказав класик! Пенсіонер – це коли є що сказати, з’являється мудрість, терпіння і любов до людей.
– Від імені читачів «Соломії» зичу Вам ще багато літ у доброму здоров’ї проявляти свою мудрість і любов до рідних, студентів, колег та вдячних слухачів по всій мирній Україні.
– Щиро дякую.
З ювіляром бесідував Петро Андрійчук.
Газета «Соломія», № 4(62), жовтень-грудень 2014 р.
