Після трагічної загибелі сина Леся Романчук майже рік перебувала у суцільному мороці. Так, ходила на роботу, писала, брала участь у книжкових форумах і репрезентувала свої книжки, але у серці весь цей час немов зяяла діра… Як зізнається сама, життя тоді для неї закінчилося. Але ні, не закінчилося! Зовсім несподівано у житті пані Лесі з’явився той, кого вона роками вимріювала у своїх творах. Її обранець — священик Української лютеранської церкви Тарас Коковський. 21 травня, у свято Вознесіння, вони взяли шлюб.
«Глибина цієї події така, що я й сама досі не збагну всеосяжності Господнього задуму щодо поєднання таких різних і таких однакових людей, — зізнається Леся Романчук на своєму новому сайтіhttp://lesiaromanchuk.com. — Радість особливо солодка, коли ангели приносять її у тяжко зболену душу, щоб проспівати: «Втішайся, людино, бо Господь сотворив тебе для щастя!»
Перегляньте також:
— Пані Лесю, ви почуваєтеся щасливою?
— Відчуття щастя у моїй ситуації, певно, не може бути повним вже ніколи, але зараз я почуваюся вдячною Господу за те, що виймає мене з тої ями, у якій ми побували всією родиною. Тому що коли Господь дає людині в житті важкий хрест, Він також дає їй допомогу, посилає якісь подарунки.
— Уже наступного після вінчання дня, 22 травня, ви написали на своїй сторінці у Facebook: «Мій статус змінюється щодня — позавчора була нареченою, вчора — дружиною, сьогодні — щасливою бабусею…»
— Внученька мала народитися на тиждень пізніше, але Наталочка моя під час вінчання перехвилювалася за маму і влаштувала мені подвійне свято. Щойно (розмовляємо з пані Лесею у понеділок, 25 травня, — авт.) ми той подаруночок на ручках тримали — така вже цяця-ляля, така вже манюня-гарнюня! Ще не знаємо, як назвемо, крутимося довкола імен Яринка, Софія та Соломія. Тарас дуже любить дітей, а діти його, отож він до внученьки теж так горнеться.
— Ви давно знали пана Тараса? Як познайомилися?
— Після того, як не стало Сашуні, у мене життя скінчилося. Я єдине просила в Бога: щоб поклав мене коло нього і все… Я вважала, що то немилосердно — змушувати маму жити після того, як забирають сина. Минув місяць, другий, третій, десятий… А мені не краще і не легше, ніякого просвітку. У нас в пологовому будинку працює психолог Алла Тимчак. Вона мені давала різні професійні поради, що робити, аби з розуму не зійти. Якось запропонувала поговорити зі священиком. Я відповіла, що розмовляю зі священиками часто. А вона: «Поговоріть з нашим священиком. Він володіє даром заспокоювати людей, може, допоможе вам».
Так прийшов Тарас. Ми з ним поговорили, але я побачила, що йому самому, може, ще гірше, ніж мені, через те, що в нього також були великі втрати, і то одна за одною — спершу померла дружина, а невдовзі у родині були ще два похорони близьких людей… Йому було дуже важко, він теж ніс важкий хрест. І я подумала: «Що ж я цю людину буду обтяжувати ще своїми проблемами, як йому самому дуже тяжко?» Але священство — його покликання, отож коли він відчуває, що не належно виконав свої обов’язки, не може заспокоїтися. Тож через кілька днів Тарас зателефонував мені й каже: «Я тоді був дуже стомлений, не допоміг вам так, як мав би то це зробити, давайте зустрінемося ще раз і поговоримо». І знаєте, мене після тої розмови дуже попустило! Це було на початку листопада минулого року.
— Коли відчули та зрозуміли, що хочете поєднати свої долі перед Богом і взяти шлюб?
— Одного разу, коли ми з ним ще були на «ви», Тарас мені сказав: «Я хочу взяти з вами шлюб, тому що я просив у Бога дружину, і Він дав мені її». Скажу чесно, я була трохи заскочена, тому що аж таких серйозних намірів тоді не мала. Я прожила понад 20 років в статусі самотньої жінки, яка дає собі раду сама, і почувалася комфортно, звикла до цього. Потім переді мною постало таке питання: чи це насправді так добре? Кожна жінка, яка живе одна, в глибині душі знає, що таки недобре. Звичайно, обов’язків у заміжньої жінки дуже багато: прати, варити, пильнувати хату… Мене всі вважають якоюсь неймовірною феміністкою, яка все те робити не хоче і не вміє. Це абсолютно помилкова думка з тієї причини, що я це все вмію і можу, більше того — я це люблю, просто мені не було для кого це робити.
У перші дні нашого спілкування я зрозуміла, що це абсолютно моя людина. Це людина мого покоління, у нас схожі поняття про життя, про життєві пріоритети, а найголовніше — це людина Господня. Ця людина живе з Богом і цим сказано все, більше нічого не треба. Тому що коли людина живе за Господніми заповідями, вона не може бути не тією, яка мені потрібна.
— Ви протягом життя були віруючою, чи трагедія з сином наблизила вас більше до Бога? Напевно, у вас тоді був якийсь бунт, протест: Боже, чому Ти так зробив?
— Протесту не було жодного дня! Всі ми, оте покоління комсомольців-піонерів — дітей, які виросли в безбожний час, шлях до Бога і до церкви маємо кожен свій. Ми інколи більше осягаємо Бога, ніж осягаємо присутність церкви у своєму житті. Письменник мусить шукати шлях до Бога. Якщо він Його не знайшов, він не є письменником, і те все, що він пише, — порожнє і часто чорне. Кожен, хто читав мої книжки, мабуть, бачить ці пошуки, тому що вони різні протягом довгого часу — більше 20-ти років, відколи я пишу. Кожен крок у різні боки в пошуках істини в житті має відбиток у письменника в текстах. Скажімо, коли я писала «Лицарі любові і надії», це було глибоке проникнення в трагедію священства, причому не тільки греко-католицького, а всього, тому що я з багатьма недолями перетнулася. Дуже мене вразила доля святої Теклі. Думаю, читачі «НОВОЇ…» знають, хто така свята Текля? То покровителька Тернополя. Участь святої Теклі у влаштуванні мого життя абсолютна, я точно знаю, що це її рученька все провадила. Причому вона все це так моментально зробила, я навіть не встигла добре й попросити.
— Знаю, що Лютеранська церква має інше ставлення до святих. У вас з паном Тарасом не виникають на цьому грунті непорозуміння?
— Ні, цього немає, мусимо намагатися одне одного розуміти з тієї причини, що, даруйте, я не готувалася ціле життя стати дружиною лютеранського священика, правда ж? Я собі йшла своїм шляхом, і його це абсолютно влаштовує, лиш би ці шляхи вели до Бога. Ніхто нікого не змушує перехрещуватися чи щось інше, як це вимагають в деяких патріархатах. А щодо святих, то Лютеранська церква вчить вшановувати їх так, як того навчає Боже Слово – беручи приклад з їхнього жертовного служіння Господу.
— Пан Тарас теж, як і ви, пише поезію. Вона близька вам?
— Він пише прекрасні вірші, дуже проникливі і дуже грамотні. Він прекрасний перекладач, чудово володіє українською мовою, що в наш час трапляється надзвичайно рідко. Він талановитий проповідник, знавець Божого слова, поет, музикант і виконавець власних пісень.
— У вас дуже оригінальні шлюбні обручки: на внутрішньому боці зображені дві рибки, які тримають якір…
— Цій традиції дві тисячі років. Таке зображення на внутрішньому боці своїх обручок карбували ранні християни. У християнській традиції якір — це символ надії, рибка — символ християнина. Дві рибки і якір означають, що двоє християн єднаються у надії на спасіння у Христі. А з якоря вже не зірвешся! Ми замовили собі такі обручки у ювелірній майстерні, пояснили майстрові, як має бути. І я думаю, що ми цю традицію відродимо.
— Вашій мамі, пані Лідії Романчук, яку читачі нашої газети добре знають, адже вона — постійна дописувачка рубрик «Смачний Кошик» та «Жіночий щоденник», пан Тарас припав до душі?
— Мамі Тарас дуже сподобався відразу і він ставиться до неї з великою повагою.
— А як ваше рішення одружитися сприйняла ваша донька і діти пана Тараса?
— Дітям спершу буває дуже важко, навіть болісно прийняти, коли їхні батьки щось таке починають планувати, тому що вони звикли, що їхні мама чи тато — тільки їхні, вони належить тільки їм. Але стосунки батьків і дітей — це одні стосунки, а чоловіка і дружини — зовсім інші. І якщо Господь нам з Тарасом такі стосунки подарував, то всім треба просто дякувати Йому і Господню волю приймати. Подароване Богом добро батькам буде добром також і їхнім дітям. Нікому не було би добре, якби ми і далі перебували в отих своїх риданнях і стражданнях. Скажу вам так: нині ми не менше плачемо за тими, кого втратили, але тепер є кому витирати сльози.
Мар’яна Юхно-Лучка
