Про танцівницю Еліну Абакарову написано вже багато, особливо про її навчання в Індії, Непалі, про зйомки у двох індійських телесеріалах, про створення нею школи індійського танцю, згодом – ансамблю «Амріта» в Тернополі.
Перегляньте також:
- Чортківські танцюристи здобули призові місця на Кубку України із бальних танців
- Волонтерка з Тернополя Ольга Коновал про втрату чоловіка і дитини
«Амріта» – це єдиний в Україні ансамбль такого напрямку, який має звання народного. Мине трохи часу, і до дівчат прийдуть успіх та слава, перемоги на різноманітних конкурсах, фестивалях… Але мало хто знає, що свій перший танець в «Амріті» старанно й ретельно до сьомого поту вивчали аж… півроку. Вперше себе колектив презентував під час концерту відомого співака Мацялка в «Текстильнику».
А почалось усе… з малюнків
Коли маленькій Еліні виповнився рік, вона взяла до рук олівець. Малювала у дитинстві скрізь, де тільки можна, навіть на сторінках книжок. Здебільшого це були принцеси в яскравих сукнях. Робила це дівчинка осмислено.
Коли підросла, то плавно перейшла до епохи Ренесансу, а разом з нею – і її принцеси. Малою Еліна просто насолоджувалась, вдягаючи своїх героїв на малюнках в театральні костюми. Потім була Антична Греція з її славнозвісними жіночими туніками. Поїхала в Одесу, щоб поступити в театрально-костюмерне училище. Але, здаючи живопис, від хвилювання протерла в натюрморті дірку… «Так мало бути», – каже Еліна і щиро сміється. Зрештою, вступила у Львівську політехніку. Згодом її подруга вийшла заміж за індуса і через якийсь час запросила в гості…
Зустріч із вчителями-гуру в Індії
Вивчити і відтворити кожний рух і жест індійського танцю – це важка і самовіддана праця. Любити танцювати – цього замало. Ще треба мати велике бажання. Еліна Абакарова знає мову хінді, тому завжди працює з оригіналом, а вже для своїх учнів перекладає українською. Спочатку робота йде з текстом, а вже потім з рухами і жестами. Кожний жест щось означає: сонце, місяць, зорі, річку, квітку тощо. Це треба вміти не лише передати, а й прочитати.
У репертуарі Еліни класичні, народні та естрадні індійські танці. Великий досвід викладацької роботи. Саме через це її обрали головою журі та координатором Міжнародного фестивалю, приуроченого року Індії в Україні, який проходив у Києві.
Персональну виставку художніх робіт Еліни презентував посол Індії в Україні.
Після танців малярство – це ще одне захоплення талановитої жінки. Втім, слово захоплення – не зовсім влучне. Швидше за все, це вже стиль її життя. На своїх полотнах вона прагне зупинити неповторну мить самого танцю: жест, порух, погляд… Картини мають продовження в реальному житті – у танцях, які вона створює і ними живе. Її полотна глибоко сюжетні, філософсько-космічні. У нас так не малюють. Дивишся і не можеш надивитися, отримуючи при цьому естетичну та інтелектуальну насолоду. Виставка її картин експонувалася у місті побратимі Тернополя – Ельблонзі і мала там гарні відгуки у пресі.
А в Тернополі? А в Тернополі, як скрізь у нас, – нема пророка у рідному краю. З цього приводу Санджай, другий секретар посольства Індії в Україні сказав, що для такого маленького міста мати таку неординарну особистість – дуже престижно.
Одного разу, приїхавши із Непалу додому в рідні Бережани, отримала серйозну травму ноги і пересувалась на милицях. Важко повірити, але саме танець і бажання танцювати поставили її на ноги. Вона збиралась із духом, силою волі – і танцювала… присідаючи. Бо тоді це було легше, аніж ходити.
Маючи феноменальну зорову пам’ять, Еліна, щоб вивчити танець,спочатку замальовувала пози, рухи. А щоб намалювати – танцювала.
«Я захоплююсь рухами, – каже Еліна, – а ними найбільше наповнені індійські танці та іспанське фламенко. Індійський танець – це космічна кристалізація форми».
На моє запитання, чи кожна людина може навчитись танцювати індійський танець, Еліна відповіла так: «Бажано мати ритмічні дані, бо відбувається велике навантаження на коліна».
Хочу додати від себе. Просто так у нашому житті нічого не буває. Адже «Ліна» – мовою санскриту, означає чиста енергія. А це фрагмент імені Еліни Абакарової. Цікаво і містично.
Валентина СЕМЕНЯК
Фото з архіву Яніни Чайківської
