Відгомін тужливого калатала

Знаєте, що таке калатало?

Мій молодший внук Ігорчик пояснює: «То така іграшка з дерева, з якою діти йдуть до церкви у передвеликодню пʼятницю».

У нашому селі, Хоростці, й тепер хлопчаки бігають з ним біля храму після виносу плащаниці. Глухим звуком калатала розділяють сум і горе Матері Божої від утрати Її Сина, Ісуса. А відновив цю традицію тодішній учитель Богдан Макогін через багато років заборони. Вже за незалежної України школярики збудили в серцях бабусь і дідусів щемкі спогади повоєнного дитинства.

…Пригадую, як у нашій тісній хатині, знищеній полумʼям війни, робили калатало ще задовго до свят: Зеньо, молодший брат – майстер на всіх руки – стругав, різав, точив, обходячись лише пилкою і ножем.

Цей звабливий виріб стояв на деревʼяній полиці, що була прибита до стіни аж під стелею, і змушував нас, малих, — мене й сестричку Марусю, відраховувати дні, які відділяли від святої пʼятниці — дня, коли не можна було землі рухати, в печі пекти, хіба що вишиті рушники старші сестри вішали на образи.

— Мамо, а що я вдягну на свєта — ви не купили мені штанів? — вже вкотре нагадав Зеньо.

— За що, дитино? Копійки нема, — з серцем відповіли мама. — Було ще в нецках трошки насіння конопляного, думала, що продам. Тай то фінагенти забрали.

Та, побачивши, як скривився син, заспокоїли:

— Перефарбую полотняні — будуть файні як нові.

Хлопця не дуже тішила така можливість — він вже ходив у вимочених у бузині штанях і, коли прийшов під дощ додому, то був цілий синій. Але подумав, що його друзі, брати-близнюки, матимуть ще гірше вбрання, либонь, полатане, і змовчав. Та й що мав казати. Знав, що на потолоченому полі, де стояв фронт, нині кукіль родить, а не хліб і пашниця, які селяни могли б продавати.

Грошей не знайшлося й на фарбу.

– Підеш у білих, Зеню,— вибачливо мовила мати.

— Будеш, як фраєр!— кольнув старший брат Ладимірцьо.

— Най би я ліпше заслаб! — і, закусивши вилогу сорочки, як це він робив за звичкою зі злості, хлопець вибіг з хати.

Калаталом мій братик цього разу не скористався. Вдосвіта у великодню п’ятницю, він пробудився від нестерпної сверблячки і аж до болю роздирав лице. А вранці, заглянувши в осколок дзеркала, жахнувся: весь був у струпах.

У неділю навіть освяченої паски не міг їсти, хоч ще недавно ділився з нами мрією: «Щоб у нас хліб лежав на столі весь час, як у стрийка: можеш врізати собі і їсти, скільки хочеш».

… Великодні дзвони, розітнувши вранішню тишу, урочистою мелодією заповнили хату.

— Я би навіть у полатаних штанах пішов, мамцю, до церкви, щоби тільки здоровим був! — поскаржився Зеньо і затулив очі руками.

Правда, недовго слабував хлопчина – помогли мамині молитви, які вони самі промовляли і нас учили.

– О мій Боже, я вірую, що Ти є тут присутній, і віддаю Тобі поклін. Люблю Тебе від усього серця. Дякую Тобі за усі дійства, що Ти мені уділив, а особливо за те, що Ти мене сеї ночі захоронив. Жертвую Тобі мої думки, слова, діла, і лучу їх з ділами і терпінням свого Спасителя Ісуса Христа. Маю намірення зискати всі відпусти, які тільки буду могла, і вкладаю їх у руки Преблагословенної Діви Марії.

А на другому кінці Хоростця, теж у бідній хатині, в цей час лютувало горе.

Мати чотирьох дітей, Настя Цюкало, голосила на все село: у її Ладимірця, наменшенького, влучив осколок.

— І навіщо я тебе пустила, дитино, на цвинтар? Ліпше бувбис в хаті… — картала себе бідолашна жінка.

Хоч насправді її вини в тім, що сталося, не було. 11-річного Володиміра з сусідськими однолітками Зеновієм Макогоном та Богданом Наконечним тягнуло на цвинтар, щоб палити багаття. Розвели вогонь на тому ж місці, де вночі старші парубки стріляли (такий у нас звичай). Ті приволокли з поля снаряд і прикрили його соломою. На біду, відлучився хлопець, який мав нести варту. А молодші кинули той снаряд у вогонь— і вибух страшної сили рознісся над селом. Ударною хвилею хлопʼят відкинуло на кілька метрів – присипало землею з попелом. Найбільше потерпів Володя — зовсім не бачив на очі.

Додому дітей принесли на веретах.

Щоб завести у лікарню до Зборова, батько Ілько Цюкало шукав коней. Аж під вечір напитав — господарі Петро Порплиця та Іван Фарина згодилися дати своїх шкап. А цілий день дитина кричала від болю, і мати разом з нею.

До останніх днів життя згадувала той страшний випадок баба Настя. Володимир Цюкало, який пізніше став чоловіком моєї сестрички Марусі, а моїм добрим і мудрим шваґром та батьком трьох моїх племінничок, і розказав мені в деталях цей жахливий трафунок. На його обличчі залишилися сині цяточки, які вʼїлися в шкіру і до кінця життя не змивалися.

Ярослава Штокало-Пархомчук