Не переконуватиму нікого в тому, що протягом життя ми почасти зустрічаємося із дивними речами. Пояснити їх здоровим глуздом неможливо. Наш всесвіт влаштовано так, що мільярди видимих і незримих подій відбуваються поза межами нашої волі й розуміння. Мурахи хаотично розбігаються від свого мурашника і потім його безпомильно знаходять. Кудись летить біла чапля, керуючись своїми інстинктами і пташиним знанням. Прямують своїми траєкторіями комети з метеоритами. Рука пишучого наповнює літерами сторінку. Людина, обплетена абсурдистським мереживом зі слів, думок, бажань, уявлень, страхів та дій, намагається будувати собі пояснення чи виправдання і сумнівається в них.
Як на мене, хоч це питання дискусійне, відколи ми збагнули, що окрім природи і нашої свідомості, існує ще й культура, від того часу філософи і письменники намагаються описати абсурд, хоча найбільш вірогідно, що абсурд розпочинається від дзеркального усвідомлення світу і себе.
Зрештою, марнота марнот і ловлення вітру – чи не перший натяк на присутність абсурду в нашій космічній системі.
Якщо мене не зраджує інтуїція, то наш час нічим, в сенсі абсурдальності, не відрізняється від попередніх, хіба пришвидшеними імпульсами подій.
Наше двадцять перше століття виглядає суцільним періодом розпаду, тобто кінцем історії й постмодерністичної уседозволеності. Війна у Україні, війна у секторі Ґаза, хуситські обстріли у Червоному морі, коливання і протистояння заходу зі сходом, постріли в Трампа, фізична кволість Байдена, ухилянти, яких суспільство, згідно статистики більш-менш толерує, тупиковість російсько-української війни – усе це та багато чого іншого показує нам, що абсурд приживається, як інплант: не дивує і не непокоїть.
Як літературне оприлюднення, абсурд суспільства і особистості, родинних стосунків, найяскравіше показано в «Перетворенні» Франца Кафки, коли Ґреґор Замза одного ранку перетворюється на жука чи комаху. Це дивовижне перетворення змінює звичний уклад життя торгового комівояжера та його найближчих, яких він фактично утримував засобами обтяжливої та нелюбої праці. В «Листі до батька» письменник пригадує один випадок з дитинства. Малий Франц, вередуючи, просив води, але дорослим так обридло його ниття, що батько виносить його нічної пори на балкон і зачиняє за ним двері. Хлопець заспокоївся. Але в дорослому віці, в листі пригадує батькові цей випадок і каже: «Ще й через багато років я страждав від нестерпного уявлення, що здоровенний чоловік, мій батько, найвища інстанція, вночі, майже без причини може взяти мене з ліжка й винести на балкон, – ось якою, виходить, нікчемністю я для нього був».
Не знаю чи вас, але мене почала переслідувати екзистенційна втома від абсурду. Не те, що я хотів би виплутатись з його тенет – що апріорі неможливо, але є бажання збагнути чому питома вага абсурдності переважає саме тепер і зараз. Чому навала інформації витискає з нас останнє бажання опору цьому нестримному й дивному потокові подій? Усе можна пояснити, однак не всі арґументи переконливі. Якщо бути гранично щирим, то абсурд, на мій погляд, почасти збалансовує доцільність буття.
Свого часу Альбер Камю це описав, твердячи, що проблема не а абсурдності й людині, а в них обох, тобто в обопільному співіснуванні і що війну не можливо заперечити: у ній або помирають, або нею живуть. Звісно, що не моє завдання переказувати усі думки французького письменника, викладені в «Міфі про Сізіфа», але, навіть, побіжне з ними ознайомлення підводить до висновку, що абсурд – це частина безмежного всесвіту і часу, приділеного нам – людству загалом та кожному зосібна. Усвідомлення абсурдності, твердить Камю – це метафізичне щастя. Що ж, він має рацію, бо хіба можна тішитися виключно здоровим глуздом?
Ув «Очікуванні на Ґодо», як нам стає відомо з самої назви твору, очікування буде найголовнішим персонажем цього дійства і що би не говорили і як би не поводилися герої,
– усе зводиться до розтягнутого в часі очікування. Травмоване Другою світовою війною людство, прагнучи довгожданнного миру, могло ж ставити й, очевидно, ставило собі питання про абсурдність війни, що зачепила майже усі континенти нашої кулі. Беккет вловив цей імпульс, ці проблиски сумнівів та вирішив показати, що будь-які очікування й прагнення кращого – даремні. Ми так і не можемо до кінця збагнути логіку тих діалогів – бо інакше це не була б абсурдистська п’єса, якщо у ній усе зрозуміло. Натяки, здогади, інтуїція, спонукання до мислення – ось головні принади літератури абсурду, а також оприявлення незрозумілого і непояснювального.
Куля, що пролетіла біля вуха Трампа, випущена двадцятилітнім стрільцем, сигналізувала нам, що літературний абсурдизм може бути продовженням уже в політичному вимірі, тобто у нашій з вами часовій реальності, тут і зараз. Якщо ви гадаєте, що політики настільки мудрі й піклуються про наше з вами життя-буття, моя відповідь буде такою: частково – так, бо мусять якось відповідати за свої обіцянки, але переважно – вони актори з абсурдистської п’єси. Тільки тексти їм пишуть не Беккет з Йонеско, а помічники, яких до цього покликано. Хіба не виглядає абсурдом, що двоє літніх людей, як старі клячі, вийшли на іподром під свист і підбадьорювання публіки, щоби добігти до фінішу.
А тут ще скандал з нобелівською лавреаткою Аліс Манро. Власне з її наймолодшою дочкою Andrea Robin Skinner, яка нещодавно описала в газеті Toronto Star, що у дев’ятирічному віці пережила сексуальне насильство від свого вітчима Джеральда Фремліна. Як відомо, її мати-письменниця двічі перебувала у шлюбі: перший раз, від якого народила четверо дочок, і другий – з Фремліним, якого наймолодша дочка, власне, звинувачує. Обоє звинувачуваних, вітчим та мати, уже покійні, але канадські книжкові крамниці почали знімати портрети Манро зі своїх вітрин і забирати з полиць її книги. Так книготоргівці вирішили висловити своє ставлення до родинних подій п’ятдесятирічної давнини. Річ у тім, що мати, Аліс Монро, знала про наругу над своєю дочкою і в жоден спосіб не зробила нічого супроти свого чоловіка-ґвалтівника. Зрештою, підтвердженням слів Андреї є опублікований в газеті її лист до матері, видрукований на друкарській машинці й датований 1992 роком. Тепер журналісти почали прочитувати її творчість саме під цим кутом зору, тобто насильство чоловіків над жінками і дійшли висновку, що брутальне поводження чоловіків у деяких її оповіданнях, – наслідок цієї родинної таємниці. Ви скажете, що протягом історії літератури були й не такі випадки. Мовляв, письменники з крихкою психікою перші потенційні кандидати до самогубств, алкоголізму, насилля, убивств тощо. Так, звісно, є й такі приклади і їх чимало. Однак мені, як і багатьом, незрозумілі мотиви матері в стосунку до скривдженої дочки, яка й пальцем не поворохнула, щоби поквитатися з ґвалтівником. Хіба ж це абсурд? Що ж стримало письменницю від різкого ходу? Пристрасть? Нехтування кривдою дочки? Чи може невіра у те, що таке щось могло трапитися? Абсурдно мститися письменниці, але не менш абсурдно не помітити статті її дочки.
І коли я уже сподівався поставити крапку – зі Львова надійшла вістка спочатку про замах, а тоді й смерть Ірини Фаріон.
Який нас оточує світ і що у ньому є абсурдним – кожен вирішує сам.
Нам це дозволено.
Василь Махно
20.07.2024
