Від УПА до Канади: життя Василя Дідюка з Тернопільщини між боротьбою і словом
«Вогненна віра в перемогу Правди дасть нам силу…»
- Опубліковано: Микола Шот
- —
- 23 Лютого, 2026 о 22:06
«Ми, що нас хвилі розбурханого світовою завірюхою житейського моря викинули на береги чужих і далеких країв, не забуваймо, що і її, України, святу Правду гонили та переслідували. Віра, вогненна віра в перемогу Правди дасть нам силу перетривати», – так ще далекого 1949 року писав Василь Дідюк. І він перетривав. Аж цілих 49 років. За океаном був відомим українцем, журналістом, гумористом-сатириком і громадсько-політичним діячем, а на рідній землі його ім’я не можна було згадувати, хіба в їдких памфлетах, що друкувала комуністична західноукраїнська преса, «розвінчуючи» так званий український буржуазний націоналізм.
Вчителювати йому не дозволила жодна влада поневолювачів
Певна річ, що буржуа Василь Дідюк не був. Він народився лютневого дня 1915 року в звичайній українській родині у селі Криволука, що нині в Чортківському районі на Тернопільщині. Україну ж любив. І це не націоналізм, а синівська щирість до матері, прагнення захистити її, вибороти державну незалежність. Але такий порив і природне бажання жодним поневолювачам не подобалося. Молодість пана Василя була сповнена драматизму 1930-40-х років. Сільський хлопчина мав велику тягу до знань. Малим він швидко навчився читати, початкову освіту здобув у школі рідної Криволуки. Пізніше вступив і закінчив Чортківську гімназію, а заодно зумів завершити учительський семінар і здобути фах педагога. Та польські зайди не дали працювати йому вчителем, нести дітям світло знань. Роботу знайшов за перших совітів. Сім місяців вчителював. Але в молоденькому вчителеві побачили націоналіста. Довелося переховуватися. У родину все-таки прийшла трагедія. Молодший Василів брат Михайло був членом ОУН, його затримали радянські репресивні органи й після тяжких тортур в енкаведистській катівні він помер. Небавом українська земля відчула гепання німецьких нацистів. Вони теж узялися наводити порядки. 14 місяців пан Василь просидить у гестапівському ув’язненні. Коли ж дивом йому вдасться втекти під час перевезення до концентраційного табору в Дахау, він подасться ж у загони, в яких люди не прагнули продатися за сочевичну юшку ні сталіністам, ні фашистам, а були вірні лише одній ідеї – здобути незалежність Україні. Василь Дідюк почав воювати у складі Української повстанської армії. Був політвиховником, відтак редагував газету «Упівські вісті», інші націоналістичні видання, що виходили в міру потреби й можливостей.
Перегляньте також:
- У Києві вшанували пам’ять військового журналіста з Кременця Дмитра Лабуткіна
- Тернопільського медійника Тараса Савчука нагородили “Срібним хрестом” від командувача військ ОК «Захід»
Активна громадська діяльність
Після закінчення воєнних канонад йому, як і тисячам подібним, залишався своєрідний тріумвірат вибору: куля, сибірські ГУЛаги або закордоння. Він вибрав третє. 1945 року опинився в німецькому місті Ґослар, у таборі так званих «діпі» – переміщених осіб. Українці свій табір назвали іменем Тараса Шевченка. Тут Василь Дідюк зумів показати свій організаторський хист, тож доклався до створення курсів українознавства, навчання у «Рідній школі», самодіяльного хору та ще редагував газету «Таборове життя». Тутешня громада згодом навіть обрала його головою табору.
Але через три роки він залишає український табір у Німеччині та оселяється в канадській провінції Онтаріо. Тут займався шкільництвом: вчителював, був директором навчального закладу, інспектором шкіл при Комітеті українців Канади. Не розлучався й з пером, був співредактором газети бандерівського напрямку «Гомін України», відтак – «Свободи». Про мікрофон також не забував, зокрема, свого часу керував у північній Канаді редакцією щонедільної української програми «Український голос». Займався також політичною діяльністю. Посідав, серед іншого, посаду генерального секретаря Ліги визволення України, очолював і Світовий український визвольний фронт. А ще пан Дідюк був президентом Світової федерації українських журналістів.
«Вибачте, але я не гість»
Уперше він повернувся в рідну Україну 1991 року. Я ж з ним познайомився, коли Василь Дідюк удруге приїхав на свою батьківщину. Тоді за тривалою розмовою дізнався чимало інформації з його життєпису. Пан Василь любив спілкуватися, захопливо розповідати. Він був привітним, запальним ерудованим, відвертим, страшенно не любив фальші. Коли зачіпали тему любові до України, здавалося, що він прямо палає, в очах загорялися вогники й пан Василь згадував щось зі свого життєпису, розповідав про українські історичні постаті, героїв. Дуже прагнув, аби їх, вимушених політичних емігрантів, прийняли у велику нову українську родину. Коли на Всесвітньому форумі українців його назвали гостем, він одразу ж заперечив: «Вибачте, але я не гість. Ви мене не просили, приїхав додому й вертатимуся додому. Нехай я, так склалася доля, маю два доми. Але Україна – таки перший», – відповів. Пригадую те слово-здивування «Гість?!» навіть означило тоді моє інтерв’ю з паном Василем у тернопільській газеті «Західна Україна» у вересні 1992 року.
Коли вже згадали те інтерв’ю, то варто, гадаю, витягнути кілька цитат з нього. Бо це перший подих Української доби, коли народові хотілося, аби, може навіть столітні мрії, збулися враз, коли жадали позбутися комуністичного минулого й не переносити його в прийдешнє, коли хотіли вибратися з «гарячих» обіймів «старшого брата», але в усьому цьому були владні гальма.
Як відомо, 21-24 серпня 1992 року в нашій столиці відбувся перший Всесвітній форум українців. Василь Дідюк був його делегатом. Я попросив тоді його поділитися враженнями від цього масштабного заходу. І почув: «Сам факт скликання такого форуму є цілком позитивним. Мені дуже заімпонували брати зі східної діаспори – Казахстану, Зеленого Клину, Сахаліну, Сибіру… Я був просто шокований їхніми виступами. Вони розмовляють рідною мовою, організовуються, вони думають, просять не залишити їх на поталу. «Ми хочемо жити», – так і заявляють.
Не виглядало поважно, що Президент України назвав деякі виступи західних діаспорян критикою, а то й втручанням у внутрішні справи. Так, критика звучала. Але вона не була голою чи досадною. То було радше бажання донести до своїх співвітчизників те, що нас болить. То було навіть прохання вислухати нас, адже ми також боролися за Україну. Я вже не кажу про те, що своєю кров’ю прагнули захистити незалежність України, будучи молодими. Ми збиралися тисячами не один раз у найгірший дощ чи сніг і в Оттаві, і у Вашингтоні, і в Нью-Йорку, Лондоні. Парижі, де хочете, перед совітськими амбасадами вимагали волі Україні та її народові, ми йшли до наших урядів і просили звернути увагу на життя в нашій історичній Батьківщині. Якби цього не робили, то чи визнала б зразу після референдуму Україну, скажімо, та ж Канада?
Ми ж навели Леонідові Кравчуку маленькі образки з нинішнього життя незалежної України. Хіба це держава, дивувалися, коли вона не має власних кордонів, армії, грошової одиниці. Ми просили пояснити, що це таке СНД, невже оновлений Совітський Союз, як і досі багато хто в наших країнах мовить? Навіщо було створювати так званий спільний українсько-російський флот? Або ось, здавалося б, дрібниці. Минув рік, як синьо-жовтий прапор було внесено до сесійної зали Верховної Ради України. Але ж над ним і досі є серп і молот. То ж яка ваша мета? Невже так важко принаймні зішкрябати ці комуністичні символи? Повірте, нас подібне дуже й дуже болить. «Де ж та незалежна Україна?», – волають наші серця. Й справді, де вона?
Рішучих дій, словом, не видно. Тому нині міркую; а що я, стара людина, зможу зробити для України, тут, в Україні, чим допомогти? І замість відповіді лише розводжу руками. Отже, з-за океану зможу більше помочі надати своїй Батьківщині. Нам дорога Україна. І тепер зібрані кошти витрачатимемо на конкретну справу. Скажімо, он купили за два з половиною мільйони доларів амбасаду для Української незалежної держави. Напевне, ще не один подібний подарунок рідна земля прийме від нас. Нехай лише розквітає вона!».
Публіцистичне полум’я й щирий сміх
Незважаючи на свій уже немолодий вік, Василь Дідюк приїжджатиме в Україну ще кілька разів. Мої особисті зустрічі з ним виливатимуться відтак у чергові інтерв’ю в тернопільській пресі, у телеетері. Про мандри рідною землею він повідомлятиме й в українській пресі, що видавалася за океаном. Мені ж подарує двотомник вибраних власних журналістських праць «На народній ниві» та одну книжку «Смійтеся на здоров’я». Він добре відав силу слова. Писав: «Кожна культурна людина знає, до якої землі й нації та чому вона належить. Мусимо знати це й ми, українці. Інакше будуть нас уважати за некультурний народ, щоб згідно з цим і трактувати». Тому ще на початку 1960-х років Василь Дідюк активно долучається до творення та видання брошур просвітницької серії «Українознавчі студії». «Україна – мій рідний край», «Чому я є українець» – ці та інші книжки розповідають про правдиву історію України, про нашу націю.
Чесно кажучи, на початку 1990-х років і сам почерпнув з книг Василя Дідюка чимало невідомої мені інформації про великих українців Івана Мазепу, Павла Чубинського, Михайла Грушевського, Симона Петлюру, Августина Волошина, Дмитра Вітовського, Степана Бандеру, Миколу Міхновського, Романа Шухевича, Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого, про Героїв Крут і Базару. Пан Василь був переконаний, що його «скромні» книги є «спробою єднання всіх українців, людей доброї волі». Гадаю, він мав рацію. В Державному архіві Тернопільської області ще за його життя створили особовий фонд Василя Дідюка, куди він передав понад дві тисячі книг і різної періодики з власної бібліотеки.
Земне життя Василя Дідюка тривало трохи більше 88 років. У засвіти він полинув 17 вересня 2003 року. Разом з дружиною Ліною Ваврик, яка походила зі Львова, похоронений на українському цвинтарі Святого Володимира в місті Оквілл (Канада). На його пам’ятнику, крім інформації, що він – учасник визвольних змагань ОУН-УПА, суспільно-громадський діяч, викарбувані ще два слова «сівач» і «вишиваний». Пояснення поняттю «сівач», гадаю, можна знайти на обкладинці його книжки «На народній ниві». Зображено сівача, який лівою рукою тримає посуд із зерном, а правою його розсіює. І як пише один з рецензентів книги, цим сівачем є Василь Дідюк, який «не зерном, а словом засіває» все українство. Щодо слова «вишиваний» скидається на те, що це, мабуть, упівське псевдо пана Василя. Якщо ж мовити ширше, то «вишиваний» рівнозначно – «український». Адже, як писав Василь Дідюк: «Кожний з нас, що народився й виріс на українській землі, серед українського народу та в українській родині, є з усім цим нерозривно пов’язаний та носить фізично, духовно і всією своєю національною вдачею українську національну печать». Пам’ятаймо про це і на рідній землі, і скрізь, де дзвенить українське життя!
Микола Шот
Світлини надав автор
