Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, отець Василь Борисевич служив настоятелем церкви Різдва Христового ПЦУ в селі Василівка Снігурівської громади на Миколаївщині. Родину він відправив на захід України, а сам вирішив долучитися до оборони держави, пише Укрінформ.

«У перші дні великої війни ми зібралися з прихожанами у церкві. Почали радитися, адже ворог уже був неподалік від нашого села. Люди питають мене: що будемо робити? Я відповів – захищатися. Я відклав хрест і разом з іншими чоловіками пішов у військкомат. Там нам дали зброю, і ми почали виконувати бойові завдання», – згадує отець Василь.

Першим завданням чоловіків стало виведення з оточення українських військових, які обороняли позиції поблизу Антонівського мосту на Херсонщині. Місцевість вони добре знали, адже Снігурівщина межує з Херсонською областю. Згодом були інші операції, бойові зіткнення та підпільна робота.

Священник розумів, що взяття зброї до рук суперечить апостольським правилам, які передбачають духовне покарання за пролиття крові. Однак у той момент для нього найважливішим було не допустити ворога до власного дому й країни.

«Згідно з апостольськими правилами, священник не може брати до рук зброю і проливати кров, бо йому буде заборонене служіння до повного покаяння. Та на той момент я був готовий понести духовне покарання, але зробити все від мене залежне, щоб не пустити цю наволоч до своєї хати, до своєї країни. І жодного разу не пошкодував», – каже капелан.

Пізніше Священний синод ПЦУ дозволив священникам мати легку стрілецьку зброю та використовувати її для захисту власного життя і близьких. Для отця Василя це стало можливістю повернутися до повноцінного служіння в армії – одночасно як священник і військовослужбовець.

Дорога, яка привела до священства

Під час окупації Снігурівщини російські військові зламали двері церкви, обшукали храм, будинок отця Василя та помешкання його дітей. Вони знали про його волонтерську діяльність ще з 2014 року: священник їздив на Чонгар і Донбас, збирав та доставляв необхідне українським військовим, підтримував їх духовно.

Сам отець Василь родом із Тернопільщини. На Миколаївщину переїхав у 2007 році через хворобу молодшого сина Андрія, який мав важку форму бронхіальної астми. Ліки вже не давали належного результату, тому лікарі порадили родині морське повітря.

Саме там, на безлюдному пляжі, відбулася зустріч, яка змінила його життя. Після розмови з двома жінками, яких пригостив кавунами, чоловік замислився над можливістю стати священником. Згодом знайомий панотець підтримав цю ідею та запропонував звернутися до єпископа.

Отець Василь закінчив Миколаївське духовне училище, почав працювати й молитися. За його словами, син Андрій після цього більше не хворів. Згодом він також став священником. Старший син Анатолій є дияконом ПЦУ та нині служить командиром відділення у 123-й бригаді.

Від військового — до капелана

Ще один священнослужитель бригади – отець Валерій Бабич, представник протестантської церкви. На початку повномасштабного вторгнення він разом із мешканцями Баштанки у березні 2022 року зупиняв російські війська, які намагалися просунутися вглиб Миколаївщини.

До цього, у 2014–2015 роках, Валерій захищав східні кордони України у складі 40-ї бригади. Під час великої війни воював на Херсонському напрямку. Коли в ЗСУ почала формуватися капеланська служба, став помічником капелана 123-ї бригади.

Обидва священники добре знають військове життя зсередини, адже певний час самі були звичайними військовослужбовцями. Тому розуміють потреби побратимів і знають, наскільки важливою може бути підтримка.

«Брат Валерій вважається моїм помічником, але це – умовність. Бо ми працюємо разом, займаємося однією справою, між нами – повне взаєморозуміння, хоча належимо до різних церков. Зауважу, що два капелани на нашу бригаду – це дуже мало. Адже наші військовослужбовці розкидані по різних напрямках і кожному треба приділити увагу», – наголошує отець Василь.

Головне – не повчати, а вислухати

Капелани регулярно виїжджають до військових на фронт. Кажуть, що універсального сценарію для таких зустрічей не існує: одному бійцю необхідна розмова, іншому достатньо простої присутності поруч.

«Коли приїжджаєш на позицію, переважно все відбувається спонтанно. Комусь потрібне слово, а іншому досить лише посидіти поряд. Недаремно ж капеланське гасло – «Бути поруч». Також дуже важлива довіра, а вона виникає не одразу», – розповідає отець Василь.

Щоб налагодити контакт, священники можуть жартувати, розповідати кумедні історії. Вони розуміють: повчальні промови про покаяння на передовій не допоможуть завоювати довіру.

Під час розмов капелани цікавляться і сімейним життям військових: чи спілкуються ті з дружинами та дітьми, коли востаннє телефонували додому. Такі запитання допомагають помітити тривожні зміни у психологічному стані. Тривала відсутність контакту з рідними може свідчити про сімейні проблеми або емоційне вигорання.

Якщо боєць потребує допомоги, капелани шукають людей, яким він довіряє, а за необхідності звертаються до фахівців групи контролю бойового стресу.

«Психологи лікують мозок, а ми – душу», – пояснює отець Василь.

Підтримка не залежить від конфесії

У 123-й бригаді служать військові різних релігійних переконань. Капелани наголошують: їхня робота не обмежується однією конфесією. Вони підтримують християн, мусульман та тих, хто не сповідує жодної релігії.

Якщо військовий хоче сповідатися перед священником своєї конфесії, капелани допомагають організувати таку зустріч. Так само враховують релігійні потреби мусульман, зокрема щодо халяльного харчування.

Великдень також не стає приводом для суперечок. Паски та святкові гостинці розвозять підрозділам у різний час, адже їх багато й усіх потрібно відвідати.

Капелани визнають, що серед військових є атеїсти. Їхній вибір поважають, але готові підтримати так само, як і віруючих. Отець Василь згадує бійця, який сказав: «Слава Богу, я атеїст, але паску з’їм». А після цього залишився послухати проповідь.

Як поєднати віру і захист Батьківщини

Окрема тема в розмовах із військовими – заповідь «Не вбий». Деякі глибоко віруючі бійці переживають через те, що були змушені застосовувати зброю.

Отець Василь пояснює їм, що біблійна заборона стосується умисного позбавлення життя заради корисливої мети, а захист рідних і своєї країни має інший зміст. На підтвердження наводить слова з Євангелія від Іоана: «Немає більшої любові, ніж душу покласти за друзів своїх».

Отець Валерій додає, що служити в армії можна не лише зі зброєю. Є тилові посади, логістика, медицина, забезпечення харчуванням. На його думку, віра не повинна ставати приводом ухилятися від обов’язку захищати державу.

Найважче – проводжати в останню путь

За словами отця Валерія, хрещення чи вінчання безпосередньо в окопах – радше виняток, ніж звична практика. На передовій військові зосереджені на бойових завданнях, тому обряди зазвичай проводять під час відпочинку.

Натомість молитва, коротка розмова або навіть слова «Господь тебе любить» можуть підтримати бійця й укріпити його віру.

Вінчання капелани намагаються організовувати в церквах, щоб військові могли запам’ятати цей день як особливу подію. Для цього домовляються з місцевими настоятелями.

Найважче для священників – відспівування загиблих. Вони визнають, що в таких ситуаціях складно знайти слова, які могли б полегшити біль рідних. Нещодавно вони проводжали в останню путь військового, який прослужив лише пів року. У нього залишилися двоє синів і молода дружина.

Війна змінює роботу капеланів

Через велику кількість ворожих дронів поїздки на передову стають дедалі небезпечнішими. Будь-який рух автомобіля поблизу позицій може привернути увагу противника й поставити під загрозу військових.

Водночас капелани помічають, що чимало проблем у бійців виникає вже після повернення з передової. На позиціях вони зосереджені на виконанні завдань, часто діють на адреналіні. А в тилу стикаються з питаннями, які впливають на моральний стан: поведінкою окремих представників офіційних органів, ставленням цивільних та іншими обставинами.

У таких випадках головне завдання капелана – вислухати, помолитися й допомогти людині знайти духовну опору.

Священники згадують зустріч із військовими на Запоріжжі, які провели 235 днів безперервно на передових позиціях. Бійці розповідали про обстріли, побут у бліндажах, приготування борщу та втрату ваги через стрес і недосипання. Попри складні умови, капелани не помітили в них емоційного вигорання: після відпочинку та домашньої їжі військові були готові знову виконувати завдання.

Самим священникам також потрібне відновлення. Вони зізнаються, що після розмов із бійцями можуть почуватися виснаженими, а іноді, навпаки, отримують від них енергію.

Допомагають один одному: сповідаються, розмовляють, діляться переживаннями. А коли стає легше, повертаються до служби.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото авторки та відділу комунікацій 123 бригади безпілотних систем