Від політика до захисника: Андрій Стукало з Тернополя про перемогу і майбутнє та щастя у простих речах

До 24 лютого 2022 року його знали як активного громадського діяча, депутата Тернопільської міської ради та людину, працюючи в КП ТОР «Тернопількомунекологія», опікувалася екологією рідного краю. Проте повномасштабне вторгнення стерло всі цивільні регалії. Сьогодні Андрій Стукало — молодший лейтенант, т. в.  командира розвідувальної роти з психологічної підтримки 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ». За його плечима — важкі бої на Ізюмському та Лиманському напрямках, кульове поранення, довга реабілітація та повернення у стрій, але вже в новій ролі — оператора БпЛА, а згодом і офіцера. Ми поспілкувалися з Андрієм про те, як війна змінює світогляд і чому перемога — це не лише вихід на кордони.

«Життя розділилося на “до” та “після”»

— Андрію, як для вас розпочався той самий ранок 24 лютого?

— Приблизно о пів на сьому зателефонував батько: «Почалася війна». Я одразу ввімкнув телевізор. Коли побачив масштаби того, що відбувається, стало реально страшно. Ця дата стала для мене кордоном, який розділив життя на дві нерівні частини: мирну, цивільну та нинішню — військову. Це було болюче розуміння того, що так, як було раніше, вже ніколи не буде.

— Ви мали певний «імунітет» як депутат, могли залишатися в тилу. Чому обрали фронт?

— По-перше, це була чиста ненависть до ворога через його нахабні та злочинні дії на нашій землі. По-друге, було чітке усвідомлення: воюватимуть усі. Я просто хотів сам зробити вибір — де і з ким мені стояти зі зброєю, ніж чекати, поки цей вибір зроблять за мене.

Про піхотну школу та ціну звільнення

— Ви починали у піхоті «Карпатської Січі». Який епізод з того періоду закарбувався у пам’яті найсильніше?

— Звільнення Харківщини. Це неможливо забути — як я вивішував наш прапор над звільненими Малою Комишувахою та Топольським. Але найсильніше враження — це очі людей. Те, як цивільні раділи нам, як вони зустрічали ЗСУ… У такі моменти розумієш, заради чого ти тут.

— 30 вересня 2022 року ви отримали важке поранення в Іванівці. Що відчуває людина у стрілецькому бою, коли в неї влучає куля?

— Це був важкий бій. Куля, яка залетіла в ліве плече, розтрощила частину ключиці та пошкодила нервові закінчення: перелом ключиці, пошкодження підключичної вени та артерії, пошкодження верхньої частини лівої легені та зламано 4 ребра. Рука просто перестала працювати. Потім були довгі місяці лікарень: Харків, Київ, зрештою — рідний Тернопіль. У 3-й міській лікарні лікарі зробили неможливе — функцію руки вдалося значно відновити. Знаєте, під час реабілітації у мене навіть думки не було залишитися вдома. Було чітке розуміння: боротьба триває, я маю повернутися.

«Війну зрозуміє лише той, хто на ній був»ч

— Ви пройшли шлях від солдата-піхотинця до оператора БпЛА та офіцера-розвідника. Як змінився Андрій Стукало за ці три роки?

— Я став набагато краще розбиратися в людях. Війна — це найкращий рентген. Змінилися підходи до життя: я почав розуміти, що справжнє щастя — у дуже простих речах. Переоцінив поняття «свої». Зараз я ціную тих перевірених людей, які, попри всі труднощі, продовжують стояти поряд. Війна навчила: вижити можна лише тоді, коли ти борешся і ні за яких обставин не здаєшся.

— Ви поїхали на Схід, нікому не сказавши про мобілізацію. Чому так?

— Рідні поставилися б до цього дуже негативно. Тому я просто поставив їх перед фактом, коли вже був на передовій. Це був важкий вибір, але мій особистий.

— Що для вас є найбільшою втратою на цій війні, якщо не говорити про здоров’я?

— Втрачений час. Час, який я міг би провести з рідними та близькими людьми. Це те, що не поверне жодна перемога. Але водночас я здобув характер і досвід, яких не мав у цивільному житті.

Про перемогу та майбутнє

— Ви зараз займаєтеся психологічною підтримкою персоналу в розвідроті. Що ви кажете бійцям, які втомилися?

— Що життя коротке і швидкоплинне, але саме тому ми маємо створювати та цінувати приємні миті навіть тут. Важливо бачити сенс у боротьбі.

— Якою ви бачите нашу перемогу? Це просто вихід на межі 1991 року?

— Для мене перемога — це не лише територія. Це збереження української державності як такої та повний розвал московської федерації. Лише тоді ми зможемо сказати, що справу завершено. Ми маємо вибороти право наших дітей жити своїм власним життям, а не під чиїмось гнітом.

Галина Кіт
Фото з архіву Андрія Стукала.