Від колегіуму в Бучачі до лекцій у США: шлях священника і науковця з Підгайців Андрія Шестака
- Опубліковано: Зоряна Деркач
- —
- 25 Лютого, 2026 о 20:10
Талановитий уродженець Підгайців – священник, журналіст і науковець Андрій Шестак знає сім мов і читає лекції у престижних вишах України, США, Італії та Польщі. Нині – директор Школи журналістики та комунікацій Українського католицького університету, заступник декана із комунікацій факультету суспільних наук отець Андрій Шестак розповідає про те, як поєднати сан із медіаменеджментом, чому газети мають шанс на життя та які інвестиції Церква вкладає у майбутнє країни.
Він міг би стати успішним IT-фахівцем, але обрав шлях, який багато хто називає покликанням, а сам отець Андрій – закоханістю. Він пройшов шлях від редактора колегіальної газети до гостьового професора провідних університетів США та Європи.
Перегляньте також:
- У Підгайцях попрощалися з рятувальниками Василем Танасишиним та Романом Гнатівим, які загинули в ДТП
- У Тернополі в ДТП загинули рятувальники з Підгайців Василь Танасишин та Роман Гнатів
«Священство – це як закоханість»
– Отче, Ви пройшли довгий шлях від невеликих містечок до світових столиць. Розкажіть, які спогади бережете з Тернопільщини?
– Я родом із маленьких, але дуже мальовничих Підгайців. Мій тато теж звідти, а мама – із села Товстеньке, що на Чортківщині. У мене велика родина: маю старшого брата (різниця 15 років) та сестру (14 років). Навчався спочатку в школі у Підгайцях, а згодом – у Бучацькому колегіумі святого Йосафата. Для мене, дев’ятикласника, колегіум став неймовірною школою життя, періодом адаптації до дорослості та відкриття себе.
На формування моєї особистості вплинули три особистості. Перша – отець Іван Майкович, тодішній директор колегіуму, монах чину Святого Василія Великого. Він був прикладом того, що священник – це не лише про молитву в класичному вимірі, а й про інновації та рух. Він відбудував монастир, наново відкрив колегіум і навіть забезпечив гідроелектростанцію для Бучача. Другий – пан Ігор Мартинюк, завуч із навчальної роботи. Він був водночас строгим і дуже люблячим, умів знайти спільну мову з усіма. І зрештою, отець Юрій Козловський для мене був прикладом незвичного священника-інтелектуала, який закінчив римські студії та міг спілкуватися на сотні тем, володіючи енциклопедичними знаннями у кожній із них, фактично я ріс біля нього в період семінарійної формації.
– Ви обрали духовний шлях дуже рано. Що стало вирішальним, адже мали неабиякі успіхи в точних науках?
– Я дуже добре вчився, отримував похвальні листи і мріяв про два зовсім протилежні шляхи. З одного боку, хотів вступити до Київського політехнічного інституту і пов’язати життя з IT-технологіями. З іншого – мав непереборне бажання стати священником. Теологи назвали б це покликанням, а я називаю – закоханістю. Це коли ти любиш когось настільки, що не готовий відмовитися від стосунків, навіть, якщо не зовсім вписуєшся у класичний образ. Я не бачив себе священником, який лише молиться зранку до вечора – я хотів бути з людьми і служити Святим Тайнам.
– Як сталося, що журналістика стала частиною Вашого життя?
– Усе почалося ще в колегіумі, де я два роки редагував 18-сторінкову газету «Цвіт нації». Потім, під час навчання у семінарії в Івано-Франківську, був виконавчим секретарем комісії кадрового забезпечення УГКЦ: ми працювали над стипендіями для студентів і мирян, які їхали вчитися до Європи. Далі я перезаснував журнал в Івано-Франківській семінарії, працював у часописі Тернопільської семінарії, а з 2014-го по 2015 рік був прессекретарем Бучацької єпархії при владиці Дмитрові Григораку. Саме тоді я зрозумів, що мені бракує професійних журналістських компетенцій.
Римський досвід за… 50 тисяч євро інвестицій
– Ваша освіта в Римі вражає масштабами. Розкажіть про цей етап.
– Я вирішив інвестувати роки у професійну освіту за кордоном. Отримав стипендію на навчання у Папському Університеті Святого Хреста в Римі, яка на повний цикл сягала понад 50 тисяч євро. У 2018-му завершив там ліцензіатські студії з «Інституційних соціальних комунікацій».
Там модель навчання інша: піар і комунікації глибоко інтегровані у журналістський фах. Я був фотографом та SMM-менеджером відділу випускників університету, співпрацював із такими виданнями як Avvenire, Il Messaggero, Radio Vaticana. У 2016 році координував україномовний інфоцентр Світових днів молоді у Кракові. Це навчило мене «зубатості» – відваги прийти і заявити про себе. Нині я володію сімома мовами: українською, польською, словацькою, німецькою, англійською, іспанською та італійською. Ця інвестиція, яку в мене вклала католицька церква, тепер працює в Україні, у Школі журналістики УКУ.
Що запитують про Україну в США та Європі?
– Ви є гостьовим професором у провідних вишах світу. Що іноземці запитують про нас нині?
– Я викладаю у найбільшому католицькому університеті США – Нотр-Дам, а також в університеті Луїсс у Римі. Нині моє завдання там – не лише теорія, а й адвокація України. Проблемою сучасного світу є те, що міжнародні медіа зробили дуже великий наголос суто на трагедії. Через це у середньостатистичного американця чи італійця склалося тверде переконання, що цивілізоване життя в Україні повністю закінчилося. На їхню думку, ми тепер перебуваємо на етапі Маріуполя: довкола одні руїни, в яких ми просто намагаємося якось дати собі раду.
Тому мені постійно доводиться спростовувати ці міфи. Я розповідаю, що, незважаючи на війну, у нас працює інфраструктура, ми продовжуємо жити, працювати і дбати про освіту. Ми адаптувалися до повітряних тривог і вимкнень світла, до умов, які західній людині складно навіть осмислити. Вони не уявляють, як можна жити з такими викликами. Тому я акцентую на тому, що життя триває: у нас народжуються діти, ми цікавимося медіа і займаємося звичними справами попри весь біль.
Про газети, змарновані роки та місію Церкви в мережі
– Ви згадали про друковані медіа. Чи є у них майбутнє в епоху цифровізації?
– Це нішевий продукт для інтелектуалів, але він життєво необхідний. Наші дослідження показали, що на деокупованих і прифронтових територіях кількість друкованих медіа зросла на 38%. Коли немає інтернету – газета єдине джерело правди. Ми в УКУ разом із Українським тижнем створюємо глянцевий спецвипуск, бо віримо, що розуміння і навички верстки та дизайну – це база класичної журналістики.
– Як щодо Церкви у соціальних мережах? Чи не суперечить це традиціям?
– Місія Церкви – нести Євангеліє, а це неможливо без активності. Не можна чекати, поки до тебе прийдуть, треба створювати пропозицію. Нині Церква – це не тільки про молитву, а й про вміння співстраждати та правильно комунікувати. Соціальні мережі та штучний інтелект не є злом, якщо вони підпорядковані моральним нормам.
— Чи досліджували Ви ситуацію на ринку журналістської освіти в Україні?
– Так… І мушу сказати, цифри сумні: щороку випускають 14-15 тисяч дипломованих журналістів. Але де вони? Більшість опиняється у сфері обслуговування. Мені завжди шкода того часу і ресурсів, які ці молоді люди витратили надарма, навіть не зробивши спробу знайти роботу у цій спеціальності. Журналістика – непроста діяльність, вона виснажлива як робота за «інтелектуальним» верстатом. У комунікаціях (преслужби, піар-агентства) зарплати вдвічі більші, тому багато хто йде туди. Проте в нашій школі 73% випускників (а їх уже понад 600) залишаються в професії. До нас на магістратуру часто приходять люди без профільного бакалаврату, але з чітким розумінням, чого вони хочуть. З ними можна досягнути великих речей.
– Що Ви кажете своїм студентам на перших лекціях?
– Головне – не робити дурниць. Потім – стати експертом у своїй сфері та дотримуватися етики. Наше кредо: «Не тільки правда робить вільним». Справжній розвиток лежить за межею можливого. Потрібно виходити із зони комфорту, багато працювати і триматися своєї спеціальності. Журналістика – це пригода, яка дає змогу творити зміни в демократичному суспільстві.
