Вчора у мене не стало друга. Кажуть, протитанковий кулемет. Я досі не можу оговтатись і повірити в те, що отой чужий чоловік у формі матроса, якого ми зранку привезли – наш Юрка. Наша Моль.
Юрка, якого ми так любили за сміх і жарти, якого знали як чесного і безкомпромісного, щедрого на все добре і світле, що тільки є в цьому світі.
Перегляньте також:
- На Донеччині загинув тернополянин Микола Головенко
- Графік вимкнення світла на Тернопільщині на 22 листопада
Ми називали його Міллю, бо, коли був керівником свого Збаразького району, поіменно і порозмірно знав кожного солдата. Вболівав за кожного.Тягнув все, що міг, зі Штабу, бо в нього – солдати, про яких треба дбати. І при тім сто разів казав мені “Лілюська, там такі діти йдуть воювати, а я – здоровий хлоп сиджу тут, в тилу. Соромно, Лілюська… Людям в очі дивитись соромно…”
Ми вже досить довго товаришували і не могли повірити, що оцей смішний хлопчисько з добрими очима – голова РДА. Був навіть анекдотичний випадок, коли один із наших активістів шукав Юрку в Збразькій РДА телефоном: “Мені потрібен Юра Моль… Як “нема такого?” Та він же у вас головний!”..
Всяке було.
Вони возили з нашим Кінологом передачі на фронт,вперто відмовляючись брати мене з собою, чим доводили до сказу, ганяли машини і дзвонили мені із самого пекла: “В нас тут все добре… Ми співаємо… Ромку, заспівуй…” І коли я чула оте їхнє незлагоджене дуетне “Несе Галя воду…” Я сама заспокоювалась і вже якийсь час мені не було так тривожно за них.
Було різне. Було, коли ми з Юркою потайки від решти збирались на 32 блокпост по тіло Михальського, бо нам сказали, що воно там і віддадуть, коли приїдемо самі. Інакше – зась.
Було таке, коли двоє моїх хлопчисьок (Юрчик, вибач, знаю, що ти став небесним героєм, та для мене ти так і лишишся смішним і добрим, безмежно сміливим хлопчиськом) самі ексгумували тіла наших загиблих, щоб привезти і поховати в рідній землі, а поруч мерзла наша Оленка з військкомату, стискаючи в руці ліхтарик, бо було вже поночі.
Юрка – герой.
Він таки не всидів в тилу. Пішов до наших підшефних (ми називаємо їх “усиновлені) в 73 центр морських спецоперацій на контракт. Звідти телефонував і розказував про порядки, про те, як годують, в що одягають. Казав, що не все так погано. що хлопці хороші і йому з ними добре. І рвався в бій…
Ще з одним побратимом вони прийняли на себе весь удар, яким планувалось знищити цілу групу.Загинули лише вони двоє. Решта, хто вижили, знищили атакуючого ворога. Пішли до дідька, не встигли й оговтатись.
І сьогодні я особливо люто ненавиджу москальню, що зробила сиротами двох його донечок, а Наталку (бачили б її ви! Справжня українська красуня і вірна та віддана дружина, яких ще пошукати!) вдовою.
Я не забуду і не пробачу.
Ніхто з нас не забуде.
Курва, це – наша війна. Ми не здамось.
Юрка, рідна наша Моль, ми тебе любимо.
Дякуємо, що був з нами.
Ти – найкращий.
Тримай для нас небо.
Передавай вітання та обійми Артему, Віті, Ромчику. Ми скучаємо за ними. Нам їх дуже не вистачає.
