Василь Ярмуш: Слово, яке не змовкло

15 вересня 2026 року Василю Ярмушу могло б виповнитися 86 років. А вже 22 вересня мине 50 років від дня, коли його не стало. Два вересневі дні – день народження і день відходу у вічність — для мене, як доньки, давно стали не просто датами, а своєрідною ниткою часу, у якій переплелися радість, любов, біль і пам’ять. Життя диктує свої умови, і життя митця може бути коротким, але його слово здатне пережити десятиліття. Цьогоріч минає пів століття від дня смерті мого батька, і саме тому мені особливо важливо, що його ім’я знову повертається до місця, де починався його життєвий і творчий шлях.

Сьогодні ця пам’ять поступово виходить за межі книжкових сторінок. Я ініціювала встановлення меморіальної дошки Василю Ярмушу на фасаді Тернопільської загальноосвітньої школи №8 – саме тієї школи, де він навчався. Директорка школи Галина Михайлівна Підгайна підтримала мою ініціативу, а фінансування меморіальної таблиці взяв на себе Благодійний фонд імені Августина Волошина з Ужгорода, за що я щиро вдячна. Для мене особливо цінно, що до цієї справи долучилися люди з різних міст і середовищ, адже пам’ять стає по-справжньому живою тоді, коли її береже не одна людина, а спільнота.

Урочисте відкриття заплановане на 6 листопада 2026 року. Ця дата також має особливе значення, адже саме цього року ТЗШ №8 відзначає своє 70-річчя. Тож у листопаді переплетуться дві важливі ювілейні дати – 70 років історії школи та 50 років пам’яті про Василя Ярмуша. Для мене це дуже символічно: місце, де колись навчався мій батько, через десятиліття стане простором, де його слово знову звучатиме для дітей і молоді.

Навколо пам’яті про Василя Ярмуша об’єднаються учні школи, студенти ТНПУ, Тернопільського мистецького фахового коледжу імені Соломії Крушельницької. Учні й студенти читатимуть його поезію, звучатимуть пісні на слова Ярмуша, а музиканти коледжу створять музичний супровід бандури. Для мене це не просто частина урочистої програми, а символ тяглості поколінь – коли слово людини, яка відійшла пів століття тому, переходить до молодих голосів і продовжує жити.

Василь Ярмуш був митцем, для якого українська тема була не декорацією, а внутрішньою потребою. За патріотичні твори його переслідувала радянська влада: відбувалися обшуки, вилучалися рукописи, а значна частина творів патріотичної тематики була знищена. Те, що вдалося зберегти моїй мамі, стало тією частиною батькової спадщини, яку я вже дев’ять років намагаюся повернути до живого культурного простору.

Спочатку це була моя особиста потреба – зберегти те, що залишилося після батька, якого я втратила ще дитиною. Але поступово я зрозуміла, що збереження спадщини не може закінчуватися книжковою полицею чи архівною папкою, адже слово митця живе лише тоді, коли його читають, промовляють, співають і передають наступному поколінню.

Дев’ять років свого життя я присвятила тому, щоб повертати батькове слово до людей: упорядковувала рукописи, видавала його твори, працювала з поезією, прозою та драматургією, шукала можливості для нових прочитань і сценічного життя його творчості. Я хотіла, щоб Василь Ярмуш став частиною сучасного просвітницького простору, щоб його читали діти й студенти, щоб його драматичні твори знову звучали зі сцени, а поезія отримувала нове життя.

Саме тому я почала шукати різні форми повернення творчості Василя Ярмуша до людей: його поезія звучала у виконанні школярів і студентів, його твори оживали на театральній сцені, створювалися відеовірші, до проєктів долучалися діти, зокрема діти з інвалідністю. Для мене кожен такий момент є доказом того, що пам’ять може бути живою, коли вона не лише зберігає минуле, а й дає йому можливість продовжуватися в сучасності.

Я особливо хочу, щоб батькове слово знаходило шлях до дітей. Мені важливо, щоб вони знали не лише його ім’я, а й могли відчути його поезію, побачити в ній любов до України, силу людського духу, красу рідного краю та відповідальність перед майбутнім.

Саме тому відкриття меморіальної дошки у школі, де навчався мій батько, для мене значно більше, ніж встановлення пам’ятного знака. Це повернення людини до місця її юності через голоси тих, хто живе сьогодні.

Я хочу, щоб його пам’ять продовжувалася не мовчанням, а звучанням.

Коли дитина читає вірш Василя Ярмуша, коли студент бере до рук бандуру і створює музичний супровід до його слова, коли на сцені звучить його пісня, відбувається те, чого не може зробити жоден пам’ятник: минуле зустрічається з майбутнім.

І саме в цьому я бачу справжню тяглість поколінь.

За роки роботи я зрозуміла: смерть для митця не є вироком, якщо його слово підхоплює наступне покоління. Людина відходить, але її думка, її пісня, її любов до України можуть продовжувати жити, якщо знайдеться хтось, хто не дозволить їм зникнути.

Для мене таким завданням стало батькове слово.

Я не можу повернути йому прожиті роки, не можу відновити знищені рукописи і не можу змінити історію. Але я можу зробити те, що залежить від мене: зберігати, видавати, показувати, передавати дітям і створювати нові можливості для його творчості.

І я хочу продовжувати це робити разом із дітьми, студентами, педагогами, митцями та всіма людьми, для яких українська культура є не минулим, а живою основою майбутнього.

Бо без пам’яті немає майбутнього.

Українська культура живе не лише в музеях, архівах чи пам’ятниках. Вона живе тоді, коли кожне нове покоління погоджується взяти її у свої руки й понести далі.

Саме тому для мене меморіальна дошка Василю Ярмушу – це не крапка в його історії. Це ще один голос, яким його слово продовжує звучати…

ЛЕТЯТЬ У ВИРІЙ ЖУРАВЛІ

Не люблю осені за овдовілий біль,

за пишноту прощання

з білим світом,

бо не для неї увіллє суцвіття

нове життя

в тугі бруньки рябі.

У вересні вродився

я на світ,

напоєний щедротами земними:

дзвінкими мріями,

думками вогняними −

за всіх,

за все,

за прикрощі століть!

Тоді ж побачив вперше

сонця зблиск,

що пробивалось

із провалля тучі…

І тому восени

я так душею мучусь –

тамую в серці

розпачливий крик!

А ось весну,

заклечану весну,

люблю, неначе

матінку кохану,

за вічний біль,

за вічну нездоланність,

за впертий спалах

доброго вогню!

…Летять у вирій журавлі…

А я тебе чекаю,

ніжна весно,

хмільних сіножатей

зелені перевесла

знов прокладуть

стежину на поріг.

Я, справді, народився восени,

я серцем травень,

серцем я веселка…

Подібний

на підбитого лелеку,

що поверта додому

з чужини.

***

Бо йти мені іще

та йти

між захмелілими гаями,

поміж розквітлими

піснями…

По свіжих травах,

теплім сіні…

Себе усього принести

на вівтар милій Україні!

***

ГОЛУБІ ЛИСТКИ

Вічна пульсація моря,

хвиль зеленаві хребти…

Їх не окинути зором,

думкою не обійти.

Вир переміщень і злетів,

зникнень, народжень в імлі…

Так же несуть естафету

друзі мої на землі.

Тільки вітри на просторах

можуть дозволить собі

перегорнути історії

моря листки голубі.

***

ЗАЦВІЛИ ЛІЛЕЇ

Зацвіли на річці водяні лілеї,

їх вода цілує, мов своїх дітей,

ти збираєш, мила, квіти луговії

і букет пахучий тулиш до грудей.

Обнялася з вітром осока зелена,

соромлива хвиля тихо плюскотить…

Ти вінок барвистий виплела для мене,

а другий – для тебе – у ногах лежить.

Ген верба схилившись, опустила віти

і в воді полоще молоді листки.

Зацвіли на лузі запашнії квіти,

наче з неба впали золоті зірки.

Василь ЯРМУШ , 16 червня 1962 р.

Мирослава Ярмуш,
донька поета, драматурга Василя ЯРМУША