Нещодавно Василь Махно став лауреатом премії «Книга року ВВС» за дебютну збірку оповідань «Дім у Бейтінґ Голлов». Письменник народився 1964 року в місті Чортків Тернопільської області. Є автором десятьох поетичних збірок, двох книг есеїстки, п’єс тощо. Перекладає польську, американську, німецьку, сербську поезію ХХ століття. Учасник численних міжнародних фестивалів. Його твори видано багатьма мовами. З 2000 року мешкає в Нью-Йорку.
Перегляньте також:
- Керівник будівельної компанії «Креатор-Буд» Ігор Гуда взяв участь у Західноукраїнському бізнес-форумі
- Генеральний директор ТРЦ “Подоляни” Михайло Ібрагімов серед номінантів “Гордості Тернопілля”
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: 10 премійованих українських письменників у 2015 році
– Пане Василю, чи важливі для вас літературні нагороди?
– Якщо говорити відверто, то, звичайно, приємно, коли тебе нагороджують, бо це свідчить про якусь якість твого письма. Але сенс існування письменника – побутування в часі і просторі, що стимулюють писати, вести діалог із самим собою, з читачем, часом, епохою.
– У своєму виступі на церемонії нагородження ви сказали, що хотіли реанімувати жанр оповідання в українській літературі. Як ви оцінюєте стан української літератури як такої?
– Я вже десь казав, що поділяю прозу на серйозну і белетристику. Якщо брати саме серйозну прозу, жанр оповідання або навіть повісті в українській літературі майже відсутній. Хоча вона має досить славну традицію, починаючи від Коцюбинського, Хвильового, Підмогильного і аж до Григора Тютюнника і далі. Це були першокласні письменники, які писали першокласні оповідання.
В українській прозі взагалі ситуація теж не краща. Навіть цей рік показав, що доброї прози досить мало. Якщо говорити про загальні тенденції, які панують у сучасній українській літературі, як на мене, вона досить дивно поділена. З одного боку, є десь 15-20 добрих письменників, які справді становлять емблему українського літературного процесу. З другого, є тисячі письменників, які живуть по обласних, районних центрах. Відбуваються по суті два дифузійні літературні процеси. Так само дивовижною є парадигма оцінки художніх творів. Існують різні центри, які по-своєму все це інтерпретують. Загальна картина мала б бути більш збалансованою. Тому український літпроцес має елемент якогось задзеркалля. Навіть на рівні премій. Наприклад, в США на Пулітцерівську премію чи на National Book Awards відбираються справді серйозні книжки. Кожен рецензент, який пише про них, має певну відповідальність, щоб його потім не звинуватили в поганому смаку або непрофесіоналізмі. В Україні, на жаль, цього поки що немає.
Хоча завдяки цілком виваженій і прогнозованій орієнтації на Захід українська література вперше, можливо, за багато десятиліть почала ставати важливим гравцем на футбольному полі літератур європейського континенту. І це тішить.
У Вінниці мене дуже вразила страшенна кількість вагітних молодих жінок. Мені здається, це якась метафора спротиву української нації проти всіх цих бід, які на неї навалилися.
– Ви добре знаний передусім як поет і есеїст. Що підштовхнуло вас до написання прози?
– Я прийшов до прози через есеїстку. В мене видано дві книжки есеїв, вісім нових є в книзі «Ровер». Пишучи досить багато есеїстки, я відчув, що починаю зсуватися з нон-фікшн у фікшн, змішувати ці жанри. І ось фактично за зиму 2014–2015 років я написав вісім оповідань, що ввійшли до книги «Дім у Бейтінґ Голлов».
– Вам належить вислів, що «поезія завжди про майбутнє, принаймні – про майбутню тугу за минулим…» А що б ви сказали про прозу? В чому полягає принципова зміна оптики?
– Мені здається, проза – це досвід і пам’ять. І не тільки твоя. Це може бути пам’ять попередніх поколінь. Нею письменник може поділитися з читачем, а читач – відчути больові точки, які цікавлять автора. Для мене дуже важливо, щоб проза була як повнота життя, мала цілий спектр певних речей. Проза для мене – це порахунки з власною пам’яттю. Але це до певної міри міфологія пам’яті.
– В одному з оповідань у книзі «Дім у Бейтінґ Голлов» є фраза «Свобода – це вміння впоратися зі своєю пам’яттю». Вам вдалося знайти в Америці цю свободу? Не відчуваєте ностальгії за Україною?
– Будь-який переїзд з однієї країни до іншої – це, звичайно, система втрат. Коли я тільки починав жити в Нью-Йорку, я вважав, що системи втрат більше, ніж здобутків. Тепер це якось збалансувалося. Але втрата завжди є постійною. Будь-хто, виїжджаючи, втрачає дім. Дім як символічне поняття, бо це не тільки будівля і шматок городу навколо неї, це мова, друзі, оточення. Але життя не є одновимірним. Глобалізація, яка сьогодні відбувається, дає можливість пізнавати інші країни, інші досвіди. Якби в мене не було цього досвіду американського життя, ніколи б не з’явилися мої вірші про Нью-Йорк і ці оповідання.
– А як щодо ностальгії?
– Я буваю в Україні раз на два роки або щороку. Так само в Європі та інших частинах світу. Я не маю такого почуття, як ностальгія, тому що є скайп, є інтернет. Завдяки новітнім комунікаціям у мене немає відчуття, ніби я від чогось відірваний. Звичайно, живого спілкування ніщо не замінить, але то зовсім інша річ. Я думаю, що в українському просторі варто вже перестати думати категоріями XIX століття, такими як ностальгія.
Прізвище «Махно» є характерним для Полтавщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя. Тобто Нестор Махно є зі східних Махнів, а я є із західних.
– Вже 15 років ви живете за межами України. Ця відірваність від автентичного мовного середовища вплинула на вас? Ви відчуваєте невідворотні мовні зсуви на образотворчому, тематичному, структурному рівнях?
– Так, я відчуваю ці зміни і зсуви. Особливо, коли приїжджаю в Україну. Але парадоксально те, що вони відбулися переважно в політично-соціальному аспекті. Єдине, що непокоїть, якщо говорити про художню літературу взагалі і про прозу зокрема, – це якась збитість і трафаретність мови. Зокрема, через вплив мови мас-медіа, ток-шоу, політики. Іде якась девальвація всього, українська мова починає зникати. Цей процес невідворотний, але мені здається, що одна з речей, яку власне література повинна втримувати в собі, – добротна українська мова, яка більш-менш мала б бути еталонною.
Василь Махно і Богдан Рубчак
– Коли ви востаннє були в Україні і які враження отримали під час цього перебування?
– В Україні я був у травні цього року на міжнародному фестивалі оповідання Intermezzo у Вінниці. Мав презентацію і читання. До речі, читав оповідання «Дім в Бейтінґ Голлов». Потім мав тур із книгою «Ровер». Київ, Львів, Бучач, Чернівці, Чортків. Я спеціально хотів поїздити країною, подивитися, що змінилося після Майдану, почути, про що розмовляють люди. Їздив звичайними автобусами. Кінець травня, спека, запах гуми, сидінь, водії, які беруть гроші «наліво». Мене це все цікавило. Звісно, народ до певного сенсу збідований, зневірений. Після Майдану, після всіх цих речей. Є якісь обіцянки, якесь бажання Європи, а реальність абсолютно інша. Особливо старше покоління, яке досі живе тим, що колись мало якусь пенсію. Молодь теж. Але вона, як на мене, абсолютно прекрасна. Ці зустрічі у Вінниці та в інших містах мені показали, що є з ким розмовляти.
У мене цілий спектр вражень, але більшість із них позитивна. У Вінниці я вподобав одну кав’ярню. Приходив туди щоранку. І одна деталь мене дуже вразила – страшенна кількість вагітних молодих жінок. Мені здається, це якась метафора спротиву української нації проти всіх цих бід, які на неї навалилися. Я зрозумів, що в України є перспектива. Хоча шлях буде абсолютно непростий. І приналежність до Європи, і зміна самого суспільства – швидко цього не буде.
– Життя в Америці якось змінило ваше бачення того, чим є для вас Батьківщина? Чим вона є для вас зараз – географічним місцем, певними людьми, культурною спадщиною?
– Батьківщина для мене є всім. Мене ніколи не полишало відчуття прив’язаності до України. Всі ці події, які відбувалися і відбуваються в Україні, не могли мене не торкнутися. Я ніколи не писав політичної лірики, але на деякі з подій навіть відгукувався віршами.
– Цикл «Революція», зокрема…
– Так, але перед тим був ще вірш «Вони що виходять у цей зимний оранж…» про Помаранчеву революцію. Я розумів, що через певні обставини, зобов’язання не можу там бути, але я хотів показати, що я з цими людьми.
Цього року я приїздив у те село, де проходило моє дитинство. Я народився в Чорткові, але практично в цьому місті ніколи не мешкав. Воно має давню історію. І все це я чув у дитинстві. Як було за Австрії, як було за Польщі. Я бачив людей, які ще жили тоді, які пам’ятали Першу світову війну, інші події, спілкувався з ними. Це повернення у дитинство стало для мене своєрідним концептом моєї пам’яті, що є дуже важливим для писання прози або есеїстики. Я відчув, що справжнє життя було там: всі ці стосунки, розмови, епохи, історичні деталі, людські долі. Воно все раптом актуалізувалося. Зараз більшість із цих людей вже померли, дахи хат провалилися, двори заросли бур’янами. І єдине, що я можу для них зробити, – зберегти в тексті. І поділитися цим з іншими людьми, щоб вони відчули те саме, що відчуваю я, бо життя – це завжди система втрат. І тільки з віком приходить розуміння, що час, в якому ти живеш, не безкінечний, його треба чимось виповнити. Ця реставрація, реанімація пам’яті, можливо, є найголовнішим, що ти можеш зробити.
Очевидно, що українська література зреагує на цю війну. Не може не зреагувати, бо суспільство жило в трохи заколисаному стані. Здавалося, що війна може бути будь-де, тільки не в Україні.
– Чи відчуваєте ви якийсь ментальний зв’язок із носієм прізвища «Махно», якого звали Нестором?
– Тут є цікава історія. Родина мого батька в 1945 році переїхала з села Дубно, що біля Лежайська, до Чортківського району, тому що зарівнювали кордони за Ялтинською конференцією. Зараз це територія Польщі. Мене завжди цікавило, звідки це прізвище там з’явилося, бо це крайні західні точки проживання українців. Так сталося, що я двічі був у Дубно. Зокрема, на українському цвинтарі, і бачив там прізвище Махно на гробівцях. Гадаю, що під час козацьких воєн відбулося переселення українського населення, бо всі ці Махни прийшли зі Східної України, прізвище є характерним для Полтавщини, Дніпропетровщини, Запоріжжя. Тобто Нестор Махно є зі східних Махнів, а я є із західних (сміється). Але зусиллями Лежайська польською мовою видана моя книжка есеїв та віршів «Дубно коло Лежайська». Я присвятив її пам’яті свого батька, який на час видання вже помер, бо ніхто з тих переселенців ніколи потім не був у цьому селі.
– Які шанси має письменник, який приїхав до США з іншої держави, стати повноправним учасником американського літпроцесу?
– Повноправним учасником може стати письменник, який приїхав до США і пише англійською. Автор, який пише не англійською мовою, має шанс, але це дуже складний процес, пов’язаний із системою перекладів. Тексти мусять бути якісно перекладені, так ніби вони написані англійською. Яскравий приклад – Ісаак Башевіс Зінґер. Жив у Нью-Йорку на 87-й вулиці, писав на їдиш, його перекладали, і в 1978 році він отримав Нобелівську премію. Тобто шанси є.
Особисто я часто виступаю на різних літературних акціях тут в Нью-Йорку. І не тільки з українцями, і не тільки перед українцями. Але вважати мене американським письменником, а про мене інколи пишуть «українсько-американський письменник», «американський письменник українського походження», було б вершиною глупства.
– В Україні останні два роки спостерігається пробудження громадянської самосвідомості. Що ви можете про це сказати, стежачи за подіями в країні ззовні? Чи відчувається цей процес із Нью-Йорка?
– Бачу. Відчуваю. Навіть нью-йоркські українці під час Майдану активізувалися і досі багато чого роблять для України на рівні громадської активності. Те саме в світі. Бажання покращити ситуацію в Україні є не тільки в українців, які живуть в Україні, але й у тих, які живуть за її межами. Це дуже добрий початок того, щоб і в Україні осмислення українства не обмежувалося лише кордонами країни.
– Є така думка, що коли промовляють гармати, музи мовчать. Чи мають митці відкликатися на війну в Україні? Є у вас бажання якось відрефлексувати ці події, написати про них?
– Війна – це ще одна форма життя. Якщо подивитися на історію, вона супроводжує людство постійно, але з різною періодичністю. Тому література і мистецтво повинні реагувати на війну, обов’язково. Питання в тому, які форми обирати, як про це розповідати. В мене є декілька віршів на цю тему, які поміщені в «Ровері». Це була рефлексія на певні події. Не знаю, чи буду я ще щось писати, бо тема досить складна, і особисто мені не хотілося б на ній паразитувати. Але очевидно, що українська література зреагує на цю війну. Не може не зреагувати, бо українське суспільство жило в трохи заколисаному стані. Здавалося, що війна може бути будь-де, тільки не в Україні. Зараз українці переживають травму, але хочеться сподіватися на достойні твори про ці події.
– Не можу не запитати про ваші плани щодо майбутнього роману. Яким він буде, про що?
– Зараз я одночасно пишу нову книжку оповідань і роман. Він складатиметься з трьох частин, зачіпатиме і певні історичні події, і сучасні. В якомусь сенсі це буде міфологізація певного місця. Але мені не хотілося б говорити, про що і яким він буде. Спочатку роман треба видати.
– А збірка оповідань?
– Вона називатиметься «У середу, коли забирають сміття» і буде присвячена виключно Америці та Нью-Йорку.
