22 квітня церковними дзвонами Лановеччина зустріла труну із загиблим воїном. 46-річний Василь Борисевич загинув від ворожої кулі, що влучила збоку в груди і пробила легені. Трагедія сталася під час бою на Луганщині, поблизу селища Фрунзе, ще 20 січня. Василя не змогли відразу винести із обстрілюваної території, тому рідні три місяці шукали його і сподівалися, що він живий. І лише минулої середи тіло бійця привезли до рідної Малої Снігурівки Лановецького району.
Перегляньте також:
- У Тернополі відкриють виставковий проект «Хліб наш насущний…» в пам’ять про Мирослава Отковича
- На Тернопільщині жінка на скутері влетіла у “Фольксваген”
До війни Василь Борисевич був підприємцем. Разом із дружиною вони торгували овочами, які вирощували власноруч, на ринках у районі. Коли 1 вересня 2014 року отримав повістку, довелося справу передати синам, а самому йти воювати. Спочатку Василь два місяці проходив навчання на військовому полігоні у Яворові, а потім на Луганщині у складі 24-ої механізованої бригади з побратимами відповідав за 31-ий блокпост у районі траси “Бахмутка”. Василь щодня телефонував рідним – бодай на хвилинку, щоб знали, що він живий-здоровий. Того трагічного 20 січня він востаннє розмовляв із дружиною. “Зателефонуй до Романа (побратим Василя, – авт.), бо я не можу з ним зв’язатися”, – попросив. А ввечері у новинах повідомили, що бойовики штурмують 31-ий блокпост, є втрати…
– Ми кинулися до телефону, – розповідає молодший син Василя 21-річний Володимир. – За два дні, 21-22 січня, п’ятеро хлопців з нашого району, які служили разом із батьком, вийшли на зв’язок, а від тата не було жодної звістки. Думали, може, нема мережі або поранений. Не хотіли вірити, що він загинув…
За словами бійців 24-ої бригади, коли почався наступ, Василь взяв у руки гранатомет і хотів ним влучити у танк, що наступав. Але зброя не спрацювала. Василь почав стріляти із автомата, аж раптом його відкинуло в бік… Майже відразу до нього підбігли побратими. “Живий?”, – запитали перелякано. “Живий…” – ледве чутно відповів Василь. Вони швидко відтягли його у бліндаж, а коли зняли бронежилет, з рота пішла кров і пульс уже не відчувався. Тоді важко було щось зрозуміти – вибухи, обстріли, потрібно було рятуватися. Їм наказали “двохсотих” не брати. Василя залишили в окопі, а згодом в інтернеті з’явилося відео, за яким сини впізнали батька.
– На відео ми, напевно, бачили те, що хотіли бачити, – сумно зітхає Володя. – Здавалося, що тато дихає, коли дивилися на його груди, або що ледь помітно кліпає…
Тіло Василя знайшли на тому місці, де був бліндаж, але воно було настільки обгоріле, що впізнати його було годі. Тільки за допомогою ДНК-експертизи змогли підтвердити, що це Василь Борисевич. У тому ж бліндажі неподалік знайшли засипані землею військовий квиток, іконки, телефон і фотографію синів із підписом “Тату, ми вас любимо і чекаємо!”, яку боєць тримав із собою.
– Надія на те, що тато живий, допомагала нам пережити ті страшні місяці, – каже Володимир. – А тепер потрібно вчитися бути без нього, без його усмішки і підтримки. Він ще так багато не встиг… Минулої весни тільки відіграли весілля мого старшого брата Павла. Тато так тішився, коли в дім прийшла невістка Аліна, бо завжди мріяв про доньку, казав, що у нього тепер троє дітей. Хотів дочекатися внуків…
Рідні вмовляли Василя не йти воювати, але він нікого не слухав. “У нашій сім’ї ніхто не буде переховуватися від війська”, – сказав, як відрізав, і пішов захищати Україну від ворога.
– Тато ніколи не втрачав оптимізму, – продовжує розповідь син, – умів знаходити спільну мову з людьми, від 5-річного хлопчака до 90-річної бабусі. Був душею компанії, добродушним, веселим, а там, у зоні АТО, на 31-ому блокпості, був найстаршим і ставився до побратимів по-батьківськи. Часто розповідав про них по телефону, особливо про п’ятьох – земляків з Лановеччини. У день народження, 4 січня, ми подзвонили йому прямо з церкви, усім хором виконали “Многая літа!”, заспівали тропар, побажали здоров’я та швидкого повернення. Не віриться, що більше його не побачимо…
Поховали Героя на сільському цвинтарі неподалік від церкви. Не соромилися сліз навіть суворі чоловіки. Безконечною вервицею ішли односельці і приїжджі, щоб віддати шану. Військові відсалютували бойовому побратимові, а над головами сотень людей, неначе прощаючись, проплив у небі одинокий лелека…
Ірина КОШІЛЬ
