23-річний лейтенант з Тернополя Володимир Філіповський майже півроку в АТО. Зараз прийшов додому у відпустку. У 51-й окремій механізованій бригаді він з квітня. Володимир торік закінчив військову кафедру в одному з вузів Тернополя, потім працював охоронцем. А в квітні його мобілізували.
Перегляньте також:
- Підприємці з Тернопільщини підозрюються у переправі чоловіків закордон
- Друге місце в Україні: ТНПУ лідирує за працевлаштуванням
Каже, всі хлопці там тримаються дружно, підтримують один одного. Найбільше хоче, щоб скоріше все закінчилося на сході країни, і всі вони повернулися додому. Треба, щоб влада нарешті поділила портфелі, і всі швидше домовилися, бо зима на носі, каже він.
– Хочеться, поки хлопці вийдуть з лікарень, щоб все закінчилося, – каже Володимир. – В вересні в нас було вже -5-7 С, а ми на землі на карематах і матрацах, брезент понатягуємо від вітру – і так ночуємо, багато хлопців позастуджувалися.
Розповідає, що вони були на півдні Донецької області. Їхню бригаду „розкидали” по всьому Донбасу.
– Ще до 24 серпня було нічого, а потім почали крити „Градами”, – каже Володимир. – Ми постійно рили бліндажі, по кілька днів берці не знімали. Тяжко там копати, земля дуже тверда. Перші дні ночами не спали, але потім звикли, що гепає далеко. А після Дня Незалежності снаряди почали залітати навіть у табір.
Там набагато страшніше, ніж показують по телевізору, каже він. Стріляють чи не кожного дня.
– Зараз всього навіть не пам’ятаю… Не хочеться пам’ятати… Стараюся все викидати з пам’яті, що там було, – каже лейтенант. – Вдома навіть нічого не розповідаю – менше знають – краще сплять. Дивно, як тут люди спокійно на роботу ходять, не дай Боже пережити те все… Тяжко все згадувати і переживати.
А вдома хлопцю важко адаптовуватися до мирного життя.
– Тяжко звикати, що є батьки, дівчина, друзі. Тут незвично тихо, нема куди себе подіти – подивишся телевізор, пройдешся по місту, зустрінешся з друзями, і знову додому, – розповідає Володимир. – Навіть нікуди далеко не поїдеш, бо бажано бути на місці, звідки призивався. Тільки до бабусі й дідуся з’їздив.
Хлопець каже, що перші 3-4 дні вдома спав по кілька годин.
– Прокинешся в 2-й ночі і вже не можеш спати, – каже він. – Сидиш до ранку, телевізор дивишся. Потім потрохи звик, почав з друзями зустрічатися, з якими вчився в інституті.
Це його друга відпустка додому – перший раз був 2 дні на травневі свята. А зараз вдома на 20 днів. Каже, що за весь час в їхній бригаді ротації не було жодного разу – як з травня приїхали в АТО, так у вересні поїхали.
Що буде далі, Володимир не знає. Після відпустки він їде назад в частину, а якщо потрібно, то далі – в АТО. Каже, хлопці будуть стояти доти, доки потрібно.
– Коли все закінчиться – поїду в Карпати, – мріє Володимир. – Маю друга – він поводить по горам з палаткою. Якби то до зими, щоб на лижах покататися. Хочеться спокою, повернутися до нормального життя, як було колись.
