…Те що писатиму далі, вочевидь викличе купу обурення і звинувачень. Однак саме подібні речі ми говоримо між собою за кавою. Про них говорять політики і це розуміють більшість бійців в окопах. Просто про це не прийнято говорити офіційно. Але переконаний, що вже давно потрібно. Однак спочатку хотів би зробити «ліричний» відступ.
Перегляньте також:
- На Донеччині загинув тернополянин Микола Головенко
- У Тернополі водій вантажівки наїхав на 47-річну жінку
У мого сина Святослава зараз є один улюблений фільм – “Гра Ендера”. Сюжет фільму побудований навколо хлопчика, якого готують командувати армією в боротьбі з інопланетними загарбниками. Розум дитини швидший і вигадливіший ніж у дорослого. Він не обтяжений стереотипами і комплексами, а тому здатен приймати швидкі і часто неординарні рішення не думаючи “що про це скажуть люди”.
В одному з епізодів Ендер Вігін (герой фільму) вступає в бійку з одним із колег-курсантів, який спробував його принизити. Ендер б’є суперника навіть тоді, коли той вже лежить на землі, а його друзі злякано за цим спостерігають.
На запитання “чому він його добивав?” Вігін відповів: “Щоб у інших не було навіть думки напасти чи захистити його?”.
Приблизно така логіка зараз в Російського керівництва. Україна принизила Х*йла і поставила під сумнів його грізну силу. За його логікою, якщо він нас не доб’є, то інші можуть спробувати піти таким же шляхом.
У нинішній ситуації, яка склалась у протистоянні Україна-Росія (ЄС, США, Білорусь, Китай тощо – це групи підтримки, але не учасники бійки) питання стоїть дуже жорстко і просто: ми переможемо їх чи вони нас? В результаті цієї війни або Україна розвалиться, або розвал чекає на Російську Федерацію. Третього варіанту немає. Вирішення питання – це питання часу.
Відсидітись тут не вийде. Якщо хтось зараз думає, що війна його не стосується, то він дуже помиляється. Третя хвиля мобілізації може бути (скоріш за все) далеко не останньою. Кивати на владу – немає сенсу. Вони робитимуть, що вміють і можуть, але якщо буде критична небезпека, то сядуть в літаки і полетять за кордон. Так як було свого часу з лідерами УНР, Гетьманщини чи ОУН. Гешта ставатиме жертвами окупанта чи героями руху опору. Є ще третя категорія – зрадники, але їхня доля відома по подіях у Криму.
Я не лякаю нікого, просто хочу щоб всі добре розуміли: це наша країна, а значить – наша відповідальність. І або вже сьогодні, як хто може маємо її боронити, реформувати і будувати. Або вже пакувати валізи і тікати в еміграцію. Ходити “в атаку” в соціальних мережах немає ніякого сенсу, навіть з точки зору “випустити пар”. Набагато краще це зробити в тирі, на пейнтболі чи в тренажерній залі. Такий варіант кращий й з огляду фізичної підготовки до можливих випробувань.
Головне не потрібно боятись, у нас більш ніж достатньо сил, щоб вистояти і перемогти. Подивіться в недалеке минуле: ще півроку тому в країні не було армії, але ми самі її створили і навчились забезпечувати і озброювати. Варто відкинути сентименти. Навіть тоді, коли у вас “там в Росії” друзі і родичі. Коли російські війська з чеченськими, сербськими і ще якимись найманцями зайдуть у ваше місто чи село, друзі і родичі вас не врятують. Більше того, вони часто вважають, що “ви страдаєте фігньою, а Путін маладєц”. Хочете переконати їх у зворотньому на прикладі власної загибелі? Так отож…
Моя двоюрідна сестра з Росії нещодавно вийшла заміж і поїхала у весільну подорож… у Крим. Вона дуже любить мене, як брата, але “Крим же ж завжди був рускім…”. А інша сестра вважає, що я “як дурак вірю западной пропаганді, а Росія нам хоче добра”. Не треба на них ображатись, вони так думають і в це вірять. Вони навіть вас щиро при цьому люблять, але це не врятує вас від загибелі, коли у ваш двір увійде окупант з автоматом.
І чим довше ви робитимете вигляд, що все нормально і вас це не стосується, тим більші шанси, що перемога буде їхня. Відкиньте емоції, на війні втрати неминучі. Але від кожного з нас залежить скільки їх буде. Залежить від того, скільки кожен з нас докладе зусиль для перемоги України.
Росія ніколи не змириться з існуванням сильної і незалежної України, а ми ніколи не змиримось з роллю “меншого брата” і “глупого хохла”. Програємо цього разу, значить брати зброю до рук доведеться нашим онукам. Ця війна почалась не в березні 2014 року, а кілька століть тому. Скільки ви не повторювали мантру про мир і братерство, домовитись не вийде. Щоб перемогти – доведеться знищити ворога. “Або ми…, або вони…” – третього варіанту немає.
