Петро Саранчук був тричі засуджений радянської влади – за участь в УПА, зберігання націоналістичної літератури та антирадянські розмови і, врешті – за брехливим обвинуваченням – за кримінал. Разом відбув у таборах 28 років. Але не зламався і до кінця днів був іронічною людиною і ревним християнином.
Перегляньте також:
- На Тернопільщині розслідують забруднення річки Тайна — підозрюють спиртзавод
- Помер батько митрополита Тернопільського і Кременецького Нестора
Це інтерв’ю було підготовлено 21 рік тому для маленької миколаївської газети “На сторожі”. Тоді вихід цього тексту став майже сенсацією. Як? У російськомовному “місті корабелів” живуть “бандерівці”?
Так, хоч і не з власної волі. Після першого табірного терміну багатьом галичанам не було дозволено повертатись на малу батьківщину. Тож, вони пустили корені там, де вдавалося зачепитись – за родичів, колишніх побратимів по ув’язненню, просто біля добрих людей.
…Ця розмова є першою короткою оповіддю вже літньої людини — мешканця Миколаєва Петра Саранчука, учасника національно-визвольних змагань 1940-х років. Петро Степанович відбув в таборах від часів Сталіна до часів Горбачова велетенський строк — 28 років. Його доля — це доля нашого народу. Пише Історична правда.
 |
| Петро Саранчук (зліва) з батьком і рідними |
– Петре Степановичу, розкажіть читачам — звідки Ви походите, як стали на шлях боротьби?
– Родом я з Тернопільської області, з великого села Конюхи. Це — Північна Бережанщина. Народився у 1926 році. Батько мій — старий просвітянин, колишній курінний писар Української Галицької Армії в поході на Східну Україну.
Освіту здобував у нашому селі, 7 класів польської школи. В нашій хаті було багато української літератури — звідти моя любов до неї.
Велику просвітницьку діяльність вів наш священик — Ксенофонт Сосенко. Він отримував багато книжок, дитячих журналів — “Дзвін”, “Дзвіночок” та ін. Траплялась і історична література, як-от “Історія українського війська”. Ми й користувались нею.
 |
| Могила отця Сосенка на старому цвинтарі в Конюхах. Фото – Вахтанг Кіпіані |
1942 року мене забрали на роботу в Німеччину. З завантаженого вагону вдалось втекти. Ось тоді я й перейшов до нелегальної роботи в молодіжній організації “Українське юнацтво”.
1943-го потрапив у Бережанах до “Хліборобного Вишколу Молоді”, котрий охоплював 3 райони — Підгаєччину, Бережанщину та Рогатинщину. Нас було 280 чоловік. Під прикриттям підготовки кваліфікованих робітників сільського господарства інструктори займались військовим вишколом молоді.
– Перепрошую, пане Петре, це була офіційна фундація?
– Так, офіційна, але в ній військові дисципліни викладали підпільники-інструктори з ОУН.
Один з інструкторів на прізвище Барилко загинув на Великдень 1947 року в моєму селі. Він належав до східноукраїнського куреню “Байди”. Спочатку він був політвиховником у відділі полтавців, а потім районовим пропагандистом.
 |
| Разом із односельчанами у Конюхах. 1940-ві рр. |
Але перед тим, в 1944 році з появою більшовиків курінь “Романа” сформував у нашому районі курінь новобранців. Туди були змобілізовані старі військовики всіх армій — польської, німецької, російської, старі українські вояки. Вони займали всю службу, аж до чотового. Кошові, курінні, сотенні були скеровані з інших підрозділів УПА.
Мені тоді виповнилось вже 17 років і я пішов до війська добровільно.
Бої для нас складались не дуже вдало. Нас розбили між Бережанами та Рогатином у листопаді 1944 року. Після відступу, спричиненого поразкою, я був призначений кущовим провідником “Українського юнацтва”. Кущ протримався до квітня 1945 року, до так званої “генеральної облави” — “красная метла”.
Теренова сітка зазнала страшного розгрому. Довелось формувати нову станицю. Так я став станичним… Теренова сітка була поповнена вояками з реформованої сотні з нашого району. Вони і були розкидані по боївках. Через 10 місяців я перейшов до провідника “Бея”, який був командиром СБ на північній Бережанщині. Боївка була розташована в селі Ценів.
Після блокади цих теренів у 1945 році я потрапив на хуторі Залісся у більшовицьку засідку. Звідти розпочався мій тюремний “стаж”.
 |
| Петро Саранчук невдовзі після звільнення за першим терміном |
– Петре Степановичу, скільки Вам було років на той час?
– Дев’ятнадцять. В 1946 р. ми були етаповані до Тернопільської в’язниці, де прямо в камері “трійка” зачитала мені вирок без суду й слідства.
Мені визначили 15 років каторги та 5 років позбавлення громадянських прав – з відбуттям у дальніх таборах без зв’язку з рідними й близькими. Пройшовши табірні тортури, я став інвалідом, або як тоді казали – “некатегорійним чоловіком”. Вже з інвалідами я потрапив до Пермі, де знаходився 35-й табір [місце, де згодом перебували десятки дисидентів].
 |
| Так виглядає колишня будівля тернопільського НКВД у наші дні. У підвалі працює меморіальний музей |
– Чим зустрів Вас табір, з чого розпочалось “сидіння”?
– Взимку 1947 року розпочалась епідемія “червінки”. Ця хвороба виникла через харчі, які нам давали — соєву макуху та гнилу камбалу, списану з військової частини. Табір після цього зліг, у всіх був кривавий понос. Організували це отруєння начальник майор Севєров та санлікар старший лейтенант Суворов. Це тривало до весни 1948 р.
Я не знаю, скільки тоді людей загинуло. Адже це було фактично 2 табори. Працювала похоронна команда з 28 чоловік. Щодоби на цвинтар вивозили 15-18 небіжчиків.
Звідти я потрапив у Забайкалля — Тайшет. Змінив 5 таборів за рік. Там зустрів колишнього командира УПА “Північ” “Верещаку” (справжнє ім’я – Федір Воробець), почаївського командира “Малюту”. Були ми в інвалідній колонії. Звідти, навесні 1950 р., мене скерували до Норильська, до каторжного 14-го табору, де було дуже багато українців.
 |
| Робітники-політв’язні у Норильську |
– Пане Петре, Ви мабуть брали участь у всесвітньовідомому повстанні в’язнів, про яке згадує і Олександр Солженіцин у книзі “Архипелаг ГУЛАГ”?
– Так, у 1953 році відбулось повстання, в котрому було задіяно 6 таборів. Воно описане Данилом Шумуком (нині мешкає в Торонто [повернувся в Україну, 2004 р. похований на Донбасі, у м. Красноармійськ]) в книзі “Пережите й передумане: Спогади й роздуми українського дисидента-політв’язня”.
Шість таборів — це близько 32-35 тисяч осіб, разом з жіночим табором. Повстання тривало 2 місяці. В’язнів розстрілювали з близької відстані.
Я займався технічною роботою, випуском летючок. Займав досить авторитетну посаду “земляка”. В нашій групі було 74 людини.
 |
| “Українські” місця Крайньої Півночі |
Після розгрому повстання я пішов на “транзит”, проїхав по всіх таборах, і в 1956 році знову опинився в Тайшеті. Того ж року через спецрішення Верховного Совєта СССР про перегляд справ мені зняли 3 роки. Лишалось досидіти 6 місяців.
“Саранчук поступил в банду несовершеннолетним”, — так було записано в “определении”. За це й був скорочений строк. В реабілітації було відмовлено.
У цьому таборі, який звався “Середній”, нас звинувачували в “українсько-литовському націоналізмі”, а литовців — в “литовсько-українському”. Це за те, що найбільша співдружність та спільність поглядів у нас була саме з литовцями.
Табірна адміністрація додавала нам по півроку і це робилося не судовим рішенням, а сваволею начальства. З Тайшету я звільнився у листопаді 1956 р. і був скерований на Донбас до Алчевська [у 1992-му – Комунарськ]. Там я одержав паспорт.
– Петре Степановичу, чим Ви займались далі, ставши громадянином СРСР?
– Жив у людей в Алчевську, але потім переїхав до Миколаєва. Не отримавши прописки, поїхав до свого села. Звідти мене відразу депортували з правом проживання не ближче, ніж 101 км на схід від Збруча.
 |
| Так виглядала рідна хата у Конюхах, куди не міг повернутись повстанець Саранчук |
Я знову повернувся до Миколаєва. Депортація не мала терміну. На нас право повернутись на рідні землі не розповсюджувалось. Тримався біля переселенців з Галичини. На роботу без прописки – не приймали. Згодом влаштувався на компресори, потім на бетонний завод. Далі пощастило знайти роботу художника, в цій якості я пропрацював 13 років.
– Гадаю, що “компетентні органи” часу не гаяли, їм заважав “націоналіст” у Миколаєві?
– В 1970 р. мене засудили за “антисоветчину”, себто стаття 62 Кримінального кодексу — “агітація і пропаганда”. Під час слідства інкримінували те, що я зустрічався з земляками, налагоджував зв’язки. Ще один пункт звинувачення — брошура з матеріалами: IV Великого Збору ОУН, який відбувся 1968 року у Вінніпезі. Автор брошури — Кравець. Під час обшуку у 1969 р. у мене її вилучили. Після піврічного слідства присудили 8 років особливого режиму.
Опинився я на “десятці”, табір № 10 у Мордовії. Зустрів там повстанців, які досиджували свої 25 років. Далі мій шлях проліг через Соснівку, відому на весь світ вже тоді. Там я зустрівся з політв’язнями 70-х. Це ленінградська група “самольотчиків” Едуарда Кузнєцова. З ним я просидів в одній камері 3 роки, з Юрієм Фьодоровим — 4 роки. Це надзвичайно добра людина, глибоко віруючий, живе у Нью-Йорку.
В тому ж таборі я зустрівся зі Святославом Караванським, і з колишнім співкаторжанином Шумуком. Довелось дещо допомогти в його написанні книги про Норільське повстання.
 |
| Невеличка великодня листівочка, яка попри табірну цензуру прийшла до рідних від ув’язненого Петруся |
В табірній лікарні зустрічався з Валентином Морозом, Василем Стусом, Михайлом Хейфецем, Борисом Пенсоном і багатьма іншими відомими політв’язнями.
Тут зробимо паузу, щоб навести свідчення видатного українського поета Василя Стуса щодо мордовських лікарень: “Таборова лікарня — установа досить дивна. Призначення її — сполучити кагебістську жорстокість з професійним обов’язком лікаря. А сполучити ці поняття не так просто. Не один з лікарів повторює: “Спочатку я чекіст, а вже потім лікар. Але жоден кагебіст не скаже: “Спочатку я лікар, а потім уже…” (з книги В’ячеслава Чорновола та Бориса Пенсона “Хроніка таборових буднів”).
В цьому таборі я провів сім років і два місяці. Затим мене перекинули до Саранська. І вже через Лєфортово мене привезли до Миколаєва.
Перед звільненням привели мене до КГБ. Прийом мені організував полковник Брік разом з майором Сухопарою, підполковником Макогоненком, капітаном Ярьоменком. Вимагали каяття у вигляді статті до однієї з газет на вибір. Погрожували психлікарнею, “випадковою машиною”, яка зіб’є мене. Обіцяли й тюрму. Такі бесіди тривали два роки. Закінчились вони зустріччю з полковником Князєвим, котрий пообіцяв: “Будешь сидеть, найдем за что!”.
 |
| Саранчук (крайній справа) з односельчанами |
Через два місяці мене звинуватили в крадіжці на суму 208 крб. Фактично — не 208, а 46 крб. На цю суму звинувачували жінку-технолога, яка теж “проходила” по цій “справі”. Присудили мені 5,5 років з конфіскацією — забрали половину власного будинку.
Скерували спочатку в Ізяслав — суворий режим, потім — Луганськ. Після того — потрапив в Ольшанський табір на Миколаївщині — два місяці “одиночки”, ізолятор.
Приїздила комісія з КГБ, фабрикували “неповиновениие властям”, стаття 183. Почали готувати до психлікарні. За 10 днів до закінчення строку присудили ще 3 роки. Ось так імперія відібрала в мене 28,5 років життя. Звільнення я отримав 28 лютого 1989 року в Краснодоні. Повернувся до Миколаєва.
– Петре Степановичу, чи були серед політв’язнів такі, що “зламались”?
– Хочу згадати Олеся Бердника, який пішов на відкриту співпрацю з табірною адміністрацією та КГБ. Я не розумію, як може існувати “Українська Духовна Республіка” на чолі з бездуховною людиною? Як Бердник може крутитись перед очима тих, в кого він плював через телебачення?..
– Якою Вам видається перспектива створення в Україні власної армії?
– Вважаю, що без армії не може бути власної держави. Україна — дуже ласий шматок для багатьох сусідів. В українській армії повинні служити представники всіх націй, з яких складається народ України. Наша армія повинна бути такою ж багатонаціональною як УПА. А якщо хтось задумає збройно виступити проти України, то ветерани готові стати в обороні Батьківщини.
– Пане Саранчук, якою Вам видається майбутня доля КГБ, яке нещодавно перейменували у СНБУ – Службу національної безпеки України?
– Гадаю, що молоді люди повинні замінити старих. З цими керівними кадрами, на совісті яких не одна безневинна жертва, будувати незалежну Україну неможливо. Прийде час спитати катів за скоєне.
За злочини людина мусить відповідати. Вважаю, цим людям могла б допомогти щира сповідь.
 |
| У своєму саду в миколаївському районі Кульбакіно. Фото – Михайло Ткачук, студія “Заповіт” |
– Пересічного обивателя продовжують лякати українським націоналізмом. Ви є націоналіст?
– Так, я націоналіст ще від тих часів, коли приймав присягу в юнацтво УПА. Цю присягу я проніс через усе життя і не зрадив їй.
Жодна нація не може жити без націоналізму. Дехто не розуміє, що завдяки націоналізмові виникли і Рух, і демократичні партії.
Націоналізм — це ідейна основа нашого державного будівництва. Візьміть програму ОУН 1943 року і закони, прийняті Верховною Радою України після 16 липня 1990 року? Ви не знайдете принципових розходжень!
– Ви були членом ОУН? Ваше ставлення до того, що сьогодні ОУН поширює свою діяльність на терени України?
– Я ніколи не був членом ОУН, але був учасником національно-визвольних змагань. ОУН ніколи не покидала України. Інша річ — в яких формах вона діяла. В поширенні діяльності ОУН нічого злого немає. Вона зробила для народу все, що могла — покладала великі сили і великі жертви.
Нещодавно я був на Великому зборі Братства ОУН-УПА. Там було багато молоді з новітніх організацій. Проте, існує загроза вульгарного націоналізму, особливо серед малоосвічених, людей з низькою культурою.
 |
| Останній спочинок Петра Саранчука у рідному селі Конюхи |
– І наприкінці нашої розмови хочу запитати, що Ви воліли б сказати представникам молодого покоління, тим, кому сьогодні двадцять років?
– Треба не зупинитись на досягнутому, йти до кінця. Не вибирай, що краще — бо помилишся. Почнете шарпатись зі сторони в сторону, справа не піде.
І віра потрібна. Без віри людина дуже слабка.
Коментарі
