Українські територіальні претензії до “російського” Далекого Сходу
- Опубліковано: Микола Бандрівський
- —
- 14 Грудня, 2025 о 17:50
Українські територіальні претензії до “російського” Далекого Сходу..? А, чому б, і ні..?
На цій світлині ви бачите, як виглядала хата українця-переселенця в селі Чернігівка біля Владивостока – за багато тисяч кілометрів від його рідної України – куди він разом зі сім’єю переселився перед 1929 роком.
На інших світлинах (у коментарях під дописом) ви бачите й інші – добротні й милі оку українські хати, але не у нас, а ген аж там дуже далеко біля Владивостока, що недалеко від Японії і сусіднього Китаю.
І, ці українські доми з їх українським духом і культурою разюче відрізнялися від тамтешніх російських ізб та російських деревєнь., які ніколи не знали огорожі перед хатою, а тим більше квітника під вікнами.
А, давайте хоч коротко кинемо оком на ту проблему – коли і чому з’явилися українці на Далекому Сході..? І, тоді це були не просто переселенці а величезні округи зі сотнями (!) українських сіл. Причому, щільність українського населення на Далекому Сході близько століття тому була така, що мимоволі постає питання: а чи не мають сьогоднішні українці право мати територіальні претензії до російського Далекого Сходу..? Оскільки, руками українців будувався і потім розбудовувався отой “російський Далекий Схід”.
Отож, для початку не спішімо називати цю думку абсурдною, а краще звернімося до фактів. Отож, який етнос чи не найбільше вклався у розбудову і окультурення Далекого Сходу..?
Перш, ніж відповісти на це питання, погляньте на поштову марку, яка була видана у 1936 році, зображено карту українського державного колоніального утворення – Української Далекосхідної Республіки, що постала після розвалу Російської імперії на Забайкаллі, Камчатці, Усурійському краї та в Примор’ї. Всі державні інституції з червня 1918 року містились у місті Владивосток, що слугував де-факто столицею Зеленого Клину, в 1917—1918 роках цю функцію виконував Микольськ-Уссурійськ, а також декілька місяців 1918 року — Хабаровськ.
Республіка мала власну Українську Далекосхідну Крайову Раду та Секретаріат, що відповідали за законодавчу та виконавчу владу. Владу на місцях контролювали десять Українських Окружних Рад. Гарантом безпеки держави було Українське Далекосхідне Військо, що також було задіяне для допомоги у війні УНР проти більшовиків. Крім владних структур в республіці існували українські кооперації, об’єднання, видавництва та гуртки, що займалися українською освітою, економікою та культурою. Всі дії уряду були закріплені прийнятою у Владивостоці 30 травня 1919 року Конституцією українства Далекого Сходу. У 1917—1920 роки існувала як самопроголошена держава, а 1920—1922 роки — в межах автономії Далекосхідної Республіки.
Після розпаду СРСР та незалежності України відбулася ще одна спроба відновити український рух на Далекому Сході, 19 березня 1993 року у Владивостоці відбувся П’ятий Всеукраїнський Далекосхідний з’їзд, на якому було створено об’єднання «Зелений Клин» та обрано новий Секретаріат. З’їзд надіслав звернення до Президента Російської Федерації Бориса Єльцина та органів влади на місцях щодо визнання організації. Однак об’єднання так і не було зареєстроване й фактично не розгорнуло своєї діяльності.
За даними перепису 1926 в Зеленому Клині мешкало 303 тисячі українців (із 315 тис. усіх українців Далекого Сходу), або 24,5 % усього далекосхідного населення. У період існування СРСР українське населення регіону зазнало масових депортацій і зросійщення.
На сьогодні майже все українське населення колишньої Української Далекосхідної Республіки знищене, асимільоване та русифіковане. Відсоток українців на цій території зменшився з 60% в 1913 році до 2,8% у 2010. Останній український громадський діяч Анатолій Кріль, який спробував заснувати на Зеленому Клині українську церкву був забитий росіянами на смерть 1 квітня 2004 року
Тому, зараз, коли російська федерація наближається до активної фази свого розпаду, то питання повернення (обжитих українцями в минулому) територій, невдовзі може постати доволі актуально. Причому, з точки зору міжнародного юридичного права, тут все буде майже ідеально.
Правда, з частиною тих наших сьогоднішніх переляканих співгромадян, які у словосполученні “територіальні претензії” вбачають лиш якусь авантюру, а не відновлення правової справедливості – цього не почати.
Тому, уся надія – на здорове і на національно свідоме українство, а головно – на фахівців з міжнародного права і на дипломатів, які після скрупульозного вивчення усіх “за” і “проти” такої ідеї, таки відважаться “вбрати” ці територіальні претензії у міжнародно прийнятні терміни.
Микола Бандрівський
Коментарі
