Українська Україна – це жити по-людськи
Зранку, відкидаючи сніг, торкнула думка: щось у моїх дописах уже вдосталь про щоденні негативи. Зрозуміло, що, дивлячись навкруги на безтям’я і безглуздя, немає терпіння… У багатьох багатоквартирних будинках Києва після бомбардувань зливають воду з опалювальних мереж, щоб не розірвало труби від морозів. Неможливо проїхати головними магістралями на заході країни — замело. Мародерство у всіх закутках. Безтямне управління країною у час війни…
Зрозуміло, що про все це не можна мовчати, бо воно лише «квітне, як недоглянуте». Але вкрай потрібно говорити й тлумачити: чому ж ми досі воюємо? Чому захищаємо не лише свою землю, рідних і близьких, а головне — захищаємо свій спосіб життя? Що ж воно таке — наш спосіб життя, український по духу? Що в ньому такого, що, навіть не осягнувши цього до кінця, ми за нього воюємо? Навіть ми самі навряд чи даємо собі в цьому повний звіт — бодай на рівні підсвідомості.
Спробую розкрити це для себе на прикладах живих людей і поділюся з вами.
Побратим, полковник Петро Скиба. 2014–2016 рр. — комбат-доброволець, 2022–2023 — знову комбат-доброволець, 2023–2024 — комбриг, пенсія, жовтень 2025 — знову комбат. У лютому 2026 року йому буде 63 роки. Петро Павлович — живий великий позитив. Інтелектуал і стратег. Ще у 2021 році разом із воїнами Бойового братерства України він написав і видав посібник з тероборони та ДФТГ, який військові виші й громади розібрали миттєво. Полковником і комбригом був ще у 2007 році. Сотник Майдану. Людина, яка дає раду собі, заряджає енергією людей навколо і шалено любить Україну. Це приклад українця, який не відступиться, бо хоче жити в українській Україні. Вона йому болить, і він цього прагне. Він мріє.
Олег Бойко. Воїн ББУ. Служив в Афганістані ще за часів СРСР. 2014–2015 — на війні. З 2022-го — знову на війні. Три поранення, багато контузій. Але подивіться його TikTok під ніком «Дід бандерівець» — це хвиля позитиву. Колись він збудував Музей історії — його розграбували. Тепер відбудовує і паралельно будує бандерівську криївку. Куркуль-мрійник. Працює, надихає, б’ється за цей спосіб життя: у мирі — з «злочинними владами», у війні — з московитською ордою.
Микола Ільченко. Генерал-лейтенант ДСНС. Кандидат технічних наук. Ордени Данила Галицького, «За мужність», Богдана Хмельницького. Поранення. Дебальцеве. Подолані пожежі шахт Донеччини, Луганщини та волинських лісів. Сьогодні — керівник, натхненник і генератор проєкту «Батьківське серце». Разом із командою розробив концепцію його якісного розвитку. Мріє. Все свідоме життя пропрацював на самобутній Донеччині. Його українство з Карапишів нікому не вдалося «зчесати» чи зігнути. Йому постійно щось болить — і за це болить. Він мріє.
Двоє чарівників — чоловік і жінка — доглядають і прибирають територію парку нашого підприємства та адмінбудівель. Охайно одягнуті у будь-яку пору року. Територія віддзеркально прибрана завжди, не один рік. Вони її не просто прибирають — вони її пестять. Завжди перші на роботі й завжди з усмішкою. Роблять, здавалося б, непрестижну роботу — з гідністю і світлом. Як у тій повісті — вони прибирають і причісують Землю. Парк після них виглядає, мов святковий стіл. А поза роботою — взірець шляхетності та вишуканості. Це їхній спосіб життя: не терпіти бруд і творити красу.
Ось ці приклади — і спроба зрозуміти, за що ми б’ємося і чому московити ніколи нас не зрозуміють і не переможуть. Злі й чумазі, вони нас не переможуть. Як і ті, що з золотими унітазами: лихварську, брудну душу брендами не прикриєш. Ми завжди долали нелюдів — не в казках, як московити, а наживо, як ми.
Давайте бачити цих людей. Давайте шанувати їх. Вони — наш приклад.
Бо українець по духу — це шляхетність, освіченість і гідність у будь-якій праці, це спритність і мужність у війні, це прагнення краси навколо.
Працюючи на Донеччині, я проїжджав вулицями села Володимирівка — на жаль, нині окупованого, біля Волновахи. Там біля будинку буяли мальви, а ворота були розмальовані лебедями. Я точно знав: тут живе українець по духу.
От за цю красу, за цю любов, за цю шляхетність, за цю українську мрію на своїй благословенній землі варто битися і перемагати.
Ми зможемо.