Україна між дефіцитом робочих рук і страхом втратити саму себе
Поки країна живе війною, в українському суспільстві майже непомітно народжується ще одна велика дискусія – якою буде Україна після війни. Не лише політично чи економічно. А демографічно, культурно і цивілізаційно.
Сьогодні це питання вже перестало бути теорією. Українські підприємства дедалі частіше відкрито говорять про нестачу працівників. На будівництвах, у промисловості, логістиці, агросекторі, комунальній сфері бракує людей. Частина чоловіків воює. Частина українців виїхала за кордон. Частина просто не повернеться.
І держава разом із бізнесом починає шукати просте рішення – імпорт робочої сили.
В Україну вже приїжджають працівники з Індії та Бангладеш. Обговорюється залучення людей з інших бідних країн Азії та Африки. Для когось це виглядає прагматичною економікою. Для когось – тривожним сигналом.
І тут починається найскладніше. Бо проблема вже давно не лише економічна.
Так, Україні потрібні люди. Потрібно відбудовувати країну, запускати заводи, ремонтувати дороги, будувати житло, утримувати економіку. Це факт. Але інше питання – чому держава значно активніше шукає працівників за тисячі кілометрів, ніж створює умови для повернення власних громадян.
Адже мова йде не про десятки чи сотні людей. Експерти вже говорять про потребу в мільйонах працівників. А це означає не тимчасову трудову міграцію, а поступову зміну самої соціальної тканини країни.
І суспільство має право ставити незручні питання.
Не тому, що українці не здатні приймати інших людей чи бояться іноземців. Україна історично була відкритою державою. Але будь-яка масова міграція – це не лише про економіку. Це про культуру, безпеку, цінності, співіснування та здатність держави контролювати процеси, які вона запускає.
Люди бачать Європу, яка вже десятиліттями намагається знайти баланс між гуманізмом, потребами економіки та наслідками неконтрольованої міграції. Бачать зростання соціальної напруги, конфліктів, паралельних спільнот, проблем інтеграції. І природно не хочуть, щоб Україна одного дня зіткнулася з тими самими викликами.
Особливо в країні, яка сама переживає війну за ідентичність і власне існування.
Тому головне питання сьогодні навіть не в тому, чи потрібні Україні іноземні працівники. Можливо, на певному етапі без цього справді не обійтися.
Головне питання в іншому: чому мільйони українців, які виїхали, досі не бачать достатньо причин повернутися?
Бо люди повертаються не через патріотичні ролики. Люди повертаються туди, де є безпека, робота, справедливі правила, прогнозоване майбутнє та відчуття, що держава про них пам’ятає.
І якщо країна почне масово завозити нових працівників, не створивши умов для повернення своїх, це стане дуже небезпечним сигналом. Сигналом того, що власна демографічна криза фактично визнана незворотною.
Україна після війни боротиметься не лише за території. Вона боротиметься за людей. І саме ця боротьба може виявитися найважчою.
Катерина Богуславська