Ось кілька найпоширеніших міфів, у які вірять українські політики, судячи з їхньої роботи у соцмережах.
Перегляньте також:
- Жителі села Гермаківка: фото 1887 року
- Яйця, хліб та овочі: чому українці платять за продукти все більше
1. Соцмережі – це місце куди політик “зливає”свої офіційні прес-релізи. З одного боку це правда. Проте реально ефективність таких дій для піару та іміджу самого політика зводиться, фактично, до нуля. Звичайно, ж якщо “офіційне повідомлення” не містить якоїсь сенсації. Соцмережі задумувалися, як засіб комунікації і користувачі очікують, що їм відповідатиме саме той, хто написав пост. Вони з розумінням можуть поставитися до мовчання президента, чи міністра, але їм важко зрозуміти політика “середнього ешелону”, який розповідає щось “від себе”, проте не відповідає на поставлені питання від аудиторії.
2. Соцмережі – це місце де політик розповідає, як він проголосував, що йому за обідом розповіла теща і які оцінки отримали його діти. Ця інформація звичайно ж, іноді, цікавить користувачів, але перш за все потрібно розуміти, що політик в розумінні користувача – це товар. Користувача зацікавить інформація про діяльність політика, якщо вона стосується його безпосередньо, чи його інтересів. Тому починати треба точно не з “Я”, а з того, як це стосується кожного з громадян України. Поясни, чому користувач має тебе слухати чи читати, як це стосується його безпосередньо, а вже потім згадуй себе. Це правило працює, як в рекламі, так і в політиці.
3. Соцмережі – це місце, де політик констатує загально відомі факти і пропонує ними поділитися. Наприклад пишу, що “зранку зійшло сонце, а ввечері воно зайде за обрій”. Користувачу цікаво чути про емоції і переживання своїх знайомих, близьких, друзів. Проте йому мало цікаві такі опуси від політика, який хоче продати себе. Хіба, що цей політик є особистим другом, членом сім’ї тощо.
4. Соцмережі – це місце тупої і примітивної пропаганди. Багато пишуть у стилі “Іван Петрович найкращий”, “Який розумний пост від Івана Петровича”. Насправді варто розкрити секрет. Люди у соцмережах, особливо це стосується facebook і twitter є достатньо просунутою публікою. Для аудиторії vk і odnoklassniki політика видається взагалі менш цікавою. Тому у соцмережах пропаганда, PR і агітація мають бути більш розумними. Ефективний пост політика повинен містити те саме, що й ефективна реклама, а саме: привертати увагу та викликати інтерес; спонукати до прийняття рішення та конкретної дії (поширити пост, долучитися до обговорення, розповісти іншим). Без цього навіть використання платних інструментів соціальних платформ зводить ефективність роботи з соцмережами нанівець.
5. У соцмережах немає обмежень і можна писати дуже багато. Це правда, але лише частково. Щоб зацікавити читача, який проглядає свою стрічку у будь-якій соцмережі, у політика є приблизно 3-4 секунди і 200-300 друкованих знаків. Якщо нецікаво з першого речення, далі ніхто читати не буде. Так і трапляється у 98 % випадків.
А ще чомусь політики і їхні прес-служби нехтують хештегами (мітки, які вказують на те про що пост, як правило після значка #).
Напрошується геть невтішний висновок: “Багато українських політиків не вміють користуватися соцмережами і розглядають їх лише, як інструмент донесення свої позиції”.
Насправді, соцмережі дозволяють робити набагато більше.
Першочергово це засіб комунікації, котрий дає змогу:
1. Отримати зворотній зв’язок, побачити, що насправді думають про політика, як ставляться до його ініціатив і як можна покращити зовнішнє висвітлення діяльності політика.
2. Мобілізувати виборця.
3. Організувати волонтерів.
4. Організовувати автономні незалежні від виборчого штабу групи підтримки. Поки що в українській політиці, активно використовується лише функція мобілізації електорату і неефективний спосіб масованого інформаційного впливу через пряму рекламу.
Це більше нагадує форму нецільового використання якісного інструменту. Теоретично болідом Формули-1 можна виорати поле, проте краще робити це за допомогою трактора;)
