Українське православ’я: шанси на об’єднання

Найближчим часом віряни УАПЦ отримають нового керманича. Хто може стати новим предстоятелем УАПЦ, який вектор розвитку буде в цієї Церкви і чи вплине оновлення керівництва на процес об’єднання православних Церков в Україні — «Z» запитував у релігієзнавця, а віднедавна директора Департаменту у справах релігій і національностей Міністерства культури України Андрія Юраша.

Андрій ЮРАШ: ПІСЛЯ ОБРАННЯ НОВОГО ПРЕДСТОЯТЕЛЯ УАПЦ ДИСКУСІЇ ЩОДО ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ’Я ПОСИЛЯТЬСЯ

– Якою людиною був Блаженніший Мефодій, яким він увійде в історію УАПЦ?

– Зараз я не можу давати якісь оцінки, бо це у моєму статусі зашкодить не тільки мені (Андрій Юраш в листопаді минулого року очолив Департамент у справах релігій і національностей Міністерства культури України. — «Z»). Можемо говорити про загальні концепції, але про персону митрополита Мефодія я б волів не говорити. Він був складною, суперечливою особистістю.  

Спочилий у Бозі митрополит Мефодій керував УАПЦ протягом останніх 15 років

– Гаразд. Чи можна спрогнозувати, хто стане наступником митрополита Мефодія?

– Як мінімум буде два етапи. Перший — у п’ятницю після похорону збереться надзвичайний Архиєрейський Собор, який визначить особу, котра стане керманичем Церкви на період скликання Помісного Собору. І, власне, планований Помісний Собор УАПЦ вже буде обирати нового предстоятеля. Ним може стати хтось непередбачувано, як це вже було у випадку з самим митрополитом Мефодієм. Навряд чи всі були впевнені тоді, у 2000 році, що саме він очолить Церкву.

Мені здається, що ситуація, котра нині склалася в УАПЦ, провокує багато дискусій. Не секрет, що в УАПЦ є різні точки зору, — це не є монолітна організація, де все зрозуміло. Тут є кілька потужних єпархій: Львівська, Івано-Франківська і Тернопільська. Це базові структури. В інших реґіонах структури УАПЦ не є настільки монолітними і чисельними. Є різні рухи в УАПЦ. Є братство Апостола Андрія Первозванного, яке має власне бачення. Свого часу відійшов від церковних справ в УАПЦ і створив свою структуру УАПЦ (оновлена) владика Ігор Ісіченко. Навіть оцей перерахунок показує, що є дуже багато важелів і центрів впливу, тому спрогнозувати, як буде розвиватися ситуація, навряд чи можливо. Головне, я думаю, що на всіх рівнях безперечно посиляться дискусії щодо об’єднання Церков українського православ’я.

Для всіх є абсолютно зрозумілим, що існування двох структур — Автокефальної Церкви УАПЦ і Автокефальної Церкви Київського Патріархату (обидві мають той самий автокефальний статус) — не є природним. І якихось принципових відмінностей між цими структурами немає. Тому, звісно, буде дуже багато зусиль з усіх сторін для того, щоб реалізувати давню ідею — об’єднати ці дві структури.

Ця ідея має підтримку і в середовищі УАПЦ, і ззовні, і в українському політикумі. Як динамічно будуть розвиватися ці дискусії і що в них стане домінуючим — ми побачимо найближчим часом. Якщо не через тижні, то точно через місяці. Побачимо: переможуть особисті моменти, які раніше перешкоджали об’єднанню Церков, чи все-таки концепт стане важливішим за певні персональні непорозуміння.

Церква Різдва Христового у Тернополі. Бути похованим коло неї заповів Блаженніший Мефодій

– Патріарх Філарет, висловлюючи співчуття з приводу смерті очільника УАПЦ, закликав до об’єднання. Яким є ступінь підтримки ідеї об’єднання з УПЦ КП в різних середовищах автокефалів?

– Я думаю, що одностайної позиції в середовищах УАПЦ немає. Наскільки розідраною є сама структура, настільки вона поляризована у контексті різних версій розвитку. Будуть дуже різноманітні пошуки.

Головний вектор, який до цього часу домінував в УАПЦ, це відома концепція — отримати визнання і започаткувати Євхаристійне єднання з іншими Церквами через Вселенський Патріархат — через Патріарха Варфоломія. Зрозуміло, що Патріарх Варфоломій не хотів втручатися в українську ситуацію і дратувати Російський Патріархат. Думаю, що така ж позиція буде і зараз.

Мені виглядає, незважаючи на романтизм і привабливість такого напрямку розвитку, що все-таки домінуючим буде пошук внутрішньоукраїнської єдності. Тобто вектор розвитку буде скерований всередину українського церковного середовища, а не назовні. Одностайності не буде, але пресинґ цієї ідеї буде однозначно. Думаю, що навіть опоненти, котрі не захочуть шукати єдності, будуть шукати не стільки арґументи проти цієї ідеї, скільки арґументи на обґрунтування, чому вони не хочуть. Бо суспільство зараз однозначно таких концептів вимагає. Воно буде шукати певні арґументи, і церковні діячі будуть під певним пресинґом.

– Оця ситуація, коли в УАПЦ немає монолітності у векторі розвитку, і вибори нового предстоятеля — вона радше спричиниться до пришвидшення процесу об’єднання Церков чи, навпаки, сповільнить його і призведе до розколу в УАПЦ?

– Зараз тяжко спрогнозувати, бо попри усі об’єднавчі тренди, все ж ідеологія та ідентичність, котра базована на якихось певних внутрішніх моментах, є досить сильною в Автокефальній Церкві. Виглядає, що вона також буде впливати. Який концепт стане домінуючим? Я думаю, що єпископи будуть однозначно прагнути до консолідації усіх представників УАПЦ. Бо вони розуміють, що їхні позиції в об’єднавчому процесі Церков будуть сильнішими тоді, коли вони будуть не поодинці входити в процес, а цілою структурою. І відповідно зможуть і в організаційному, і в статусному сенсі мати сильніші позиції. Тому на першому етапі буде доцентровий рух — до порозуміння, до об’єднання, до затвердження консолідованої позиції єпископів. А на другому етапі буде відцентровий рух — до порозуміння з іншими зовнішніми чинниками.

Львівський митрополит Макарій є гідною та одією з найреальніших кандидатур на предстоятельство в УАПЦ

– Ви кажете, що базовим реґіоном для УАПЦ є Галичина. То якою є позиція щодо цього питання єпископів зі Львова, Тернополя та Франківська?

– Правлячим владикою Тернопільської єпархії був митрополит Мефодій, тобто на даний час фактично ця єпархія не має керманича. А два інших владики — франківський, Андрій, і львівський, Макарій, — однозначно є найвпливовішими владиками. Вони є митрополитами, вони мають винятковий авторитет у своїх єпархіях, вони є безсумнівними лідерами. Владика Андрій Абрамчук (Івано-Франківськ) є найсильнішим за хіротонією. Обоє мають і формальний, і неформальний авторитет. Формальний — як керівники найчисельніших єпархій (Львівська — 350 храмів; це ледь не половина усіх храмів УАПЦ). Владика Андрій Абрамчук — один з перших владик, котрі були висвячені в УАПЦ ще в 90-му чи навіть 89-му році. Це будуть відповідно найвпливовіші фіґури на майбутньому Соборі. До їхньої думки буде дослухатися духовенство.

В обох випадках є цікавий момент. Якщо ми говоримо про певне розбалансування на рівні загальної структури, то ці групи є досить консолідовані. Я думаю, що позиція Львівської і Франківської єпархій буде звучати найголосніше.

– То яка їхня позиція щодо подальшого вектору розвитку Церкви?

– Я точно не знаю, але обидва владики завжди були прихильниками об’єднання Церков. Вони намагалися знайти достойне місце для себе і для своєї пастви. З іншого боку, вони розуміли, що в їхніх середовищах можуть бути різні коментарі і що вони мають зважати на них і зберегти цілісними свої структури. Тому, якщо будуть з’являтися потужні опозиційні структури, то вони будуть на них зважати.

Обидва владики є принципово прихильними до об’єднавчих процесів, прихильниками загальноукраїнської автокефальної Церкви. Бо автокефалія — це ж загальне. Якщо в УАПЦ вона винесена в назву, то в Київському Патріархаті вона просто не згадується, але є реалізованою на рівні існуючої структури. В цьому контексті вони будуть одними з тих, хто максимально сприятиме об’єднавчим процесам.

– А які шанси, що УАПЦ очолить єпископ зі Львова?

– Не можу цього сказати, бо це буде залежати від різних дискусій і позицій. Цілком можливо, що на першому етапі очолить, але чи це буде в рамках майбутнього Собору… Він справді є гідним і одним з найреальніших претендентів, але чи на ньому зійдуться делеґати — побачимо.

– На якому зараз етапі є процес об’єднання православних Церков в Україні?

– Наразі на рівні декларацій і бажань. Ніяких організаційних кроків поки що не зроблено.

– Ви кажете, що немає суттєвих відмінностей між УАПЦ і УПЦ КП. Тобто йдеться тільки про те, щоб керівництво і громади знайшли собі гідне місце в новій структурі. Чи є якісь відмінності ідеологічного характеру?

– Немає богословських різнобачень, але є відмінності традицій. УАПЦ наполягає на більшому залученні мирян до церковного життя. Є непорозуміння на рівні окремих персоналій. Це є другорядні речі, але вони завжди ставали більш важливими, ніж ідеологія, і унеможливлювали поєднання. Тому зараз завдання — знайти такі формули, які усіх би влаштували, щоб гідність усіх була належним чином пошанована і відповідно реалізована в рамках майбутнього об’єднавчого процесу.

Храм Успення Пресвятої Богородиці у Львові

– Нині у суспільстві є запит на більш активну участь громади у житті держави, зокрема влади світської. Люди вимагають прозорості, відкритості. Українські Церкви, як нам видається, є доволі закритими від суспільства. Чи може виникнути запит до церковної влади з вимогою більшої прозорості діяльності та відкритості в управлінні? Маю на увазі принаймні прозорість фінансової діяльності Церков і певну відкритість у питаннях обрання та призначень на посади.

– Теоретично все можливо, але, я думаю, специфіка цих структур і їх сакральний характер для більшості людей навряд чи приведе до таких самих демократичних рухів, як у політиці. Це може відбутися на рівні певних парафій, на рівні окремих єпархій, але якщо говорити про ґлобальний вибір, то навряд чи в навіть найбільш демократичних суспільствах Церкву можна назвати найдемократичнішим інститутом.

Очевидно, що певний пресинґ буде, на який Церква має реагувати. Але щоб так стало, як Ви кажете, — відкрити рахунки… В деяких структурах це вже реалізовано. Наприклад, на Заході — це пройдений етап. Там навіть після кожної служби в багатьох храмах вивішують повідомлення з інформацією, скільки зібрали коштів і як їх використають. В українських реаліях, де суспільство набагато консервативніше, ці тенденції проявлятимуться, але навряд чи ми можемо передбачати, що найближчим часом ми станемо свідками торжества якихось ліберально-демократичних підходів до влаштування внутрішньоцерковних колізій і взаємин.

– Тобто церковного аналогу Майдану сподіватись не варто?

– Ну, церковний Майдан вже відбувається. Є переходи одних громад з однієї юрисдикції під іншу. Це ж церковний Майдан. Це зараз проблема, яка обговорюється серйозно, коли кілька десятків громад переходять з однієї Церкви до іншої. Десь відбуваються непорозуміння з приводу заяв певних священнослужителів. Такі процеси завжди були. Це не є щось нове. Кожен архиєрей назве вам десятки прикладів, коли до нього зверталися люди, незадоволені тими чи іншими моментами в діяльності якогось священнослужителя. Тому Церква це вже пройшла.

Але якщо говорити про якийсь Майдан всеукраїнського масштабу, то він може бути тільки на рівні певних трансформацій та об’єднавчих процесів і тільки у православному середовищі. Бо інші церковні середовища (чи греко-католицьке, чи протестантське) є досить стабільними і усталеними. А тут, у внутрішньоправославних взаєминах, єдина площина — це взаємодія, боротьба, поєднання юрисдикцій. Саме тут можливі певні трансформації.

Розмовляв Роман РАК