Найвища мудрість людського буття і найпереконливіший закон природи: все йде, все минає. Так, власне, сталося і з невеличкою річечкою на північно-східній околиці міста. Коли восени 1998 року у Тернополі, з нагоди 100-річчя Тернопільської української гімназії, проходив з’їзд колишніх гімназистів, на який прибуло більше півтори сотні громадян похилого віку майже з усього світу — від США й Канади і до Далекого Сходу (так доля порозкидала колишніх тернополян), то передусім гості здійснили прогулянку містом.
Мандрівка Заруддям
Перегляньте також:
- У Підгайцях зловмисники вкрали туї біля кладовища
- Як виключатимуть світло на Тернопільщині 23 листопада
Від будинку «Рідної школи» (де перед війною містилася гімназія, а нині — «Укрсоцбанк») пішли вниз вулицею Родини Барвінських до вул. С. Крушельницької. Зупинилися — і хтось запитав: “А де Рудка? Ось тут дерев’яний місток стояв, а під ним — річечка… І сліду не залишилося — суцільний асфальт. Куди ж Рудка поділася? Я вздовж неї до школи ходив… А потім побачення коханій дівчині призначав на місточку».
Читайте також
Жваво згадували минуле і зітхали ті, хто понад півстоліття тому покинув Тернопіль. Відчувалися нотки смутку, що немає вже милих серцю місць. Не забулася вузенька й тихоплинна Рудка — річка нашого дитинства. А ще сумніше, коли подумаєш, що сьогодні живі лишень одиниці із тисяч тернополян, котрі милувались Рудкою до війни і навіть у перші повоєнні роки.
Нині, на жаль, про цей куточок міста мало що відомо навіть тим міщанам, які поселилися чи народилися в Тернополі не дуже давно — відразу після війни, коли населення почало швидко рости. Це особливий район міста, що під час воєнних дій зазнав менше руйнувань. До Другої світової війни його називали Білецьким передмістям, а потім — Заруддям, бо через нього протікала невеличка річечка Рудка.
Під цим мостом текла в дні війни Рудка (правий віадук)
Рудка — вузенька річка, така ж стара, як і саме місто. Свою назву дістала від рудуватої води, що текла під землею глинистими пластами. Колись тернополяни знали, що річечка Рудка бере початок далеко за містом від джерел, що під горбами, на яких тепер розмістився парк Національного відродження, зокрема, від найбільшого джерела питної води, де кілька років тому якісь сектанти обладнали спочатку капличку неподалік сцени Співочого поля, а тепер і храм будують. Півстоліття тому під цими горбами було більше джерел, але вони поступово щезли в результаті забудови цього мікрорайону і створення парку. Своїм втручанням люди змінили весь місцевий ландшафт, а сама Рудка, що вузеньким ровом текла аж до залізничного моста-віадука і далі, колишньою вулицею Сєнкевича (тепер — С.Крушельницької), прямувала до міського ставу.
Річка опинилась під землею
Немає вже річки Рудки, бо, розбудовуючи промисловий район міста, запхали її у широченні бетонні каналізаційні труби глибоко під землю, а зверху настелили дороги, вузенькі смужки зелених насаджень, травники, тротуари. Кажуть, що під землею все одно несе вона до озера бруд, промислові нечистоти від текстильного комбінату й інших підприємств. Реконструкція та індустріалізація Тернополя у 70-80-ті роки минулого століття назавжди поховали старовинну річку, від якої залишилися тільки назва вулиці За Рудкою і найменування міської околиці — Заруддя.
Сьогодні Рудка тече під асфальтом на вул. С. Крушельницької
Добре пам’ятаю, як затишно виглядав цей тихий, чистий куточок міста перед війною і під час війни, бо на вул.Сєнкевича мешкав мій шкільний друг Адась Левицький. Вулиця була тоді дворядною, розділяла її вздовж на дві частини Рудка, на берегах якої росли кущі, невисокі дерева. По обидва боки зрідка стояли одноповерхові будиночки з городами й садами. І лише на горбі, ближче до вул.Петра Скарги (тепер — вул. Ю.Опільського), височіли єзуїтський костел і католицький монастир.
Сьогоднішня широка магістраль — вул. Соломії Крушельницької — абсолютно не схожа на колишню вулицю, що спочатку мала назву Над Рудкою, а потім — Генрика Сєнкевича. І не лише тому, що немає вже річки, немає трьох дерев’яних мостів, що перетинали її, хоча, правда, і досі збереглися окремі партерові будиночки. Головне ж — за тридцять останніх років тут виросли вигідні багатоповерхові будинки. В них з’явилися просторі магазини, різні офіси, обласний художній музей.
У парку Шевченка був паровий млин
Коли дивишся нині на старі фотографії, зроблені на початку XX століття або після Першої світової війни, цей куточок міста справді виглядає як тихе провінційне передмістя. Примітивний міст-віадук, споруджений ще у 1870 році, як і нині, мав два прогони, одним протікала річка Рудка, а другим проїжджали вози і ходили люди. Вулиця Г.Сєнкевича, як і теперішня її наступниця, тяглася від залізничного мосту і до вул. Яна Матейка — видатного польського художника (нині тут височіє будівля податківців), а далі, на території нинішнього парку ім.Т.Шевченка, стояв величезний, як на ті часи, знаменитий на всю Галичину американський паровий млин Галля — перший паросток промислового життя міста. Височенний комин млина було видно здалеку, солідне підприємство давало роботу сотням тернополян.
Для української громадськості міста ця вулиця була значущою ще й тим, що тут до війни діяли дві важливі інституції — культурно-просвітницьке товариство українського робітництва “Робітнича громада”, що перебувало під впливом ОУН, а також дуже популярне “Товариство друзів музики”.
Старожили Тернополя вважають, що цією дорогою ходила колись із Білої на вулицю Г. Сєнкевича, до музичної школи, юна Соломія Крушельницька. Тому й треба було саме тут, на початку нинішньої вулиці її імені, біля парку, поставити пам’ятник легендарній співачці. А не в сквері перед центральним універмагом. До речі, депутати міської та обласної рад теж планували цей пам’ятник на вул. С. Крушельницької, але високі чиновники вирішили інакше.
Воєнне лихоліття цілком змінило цю частину міста, залишилася тільки броварня на вулиці Білецькій і давня назва — Білецьке передмістя, бо через нього прямувала дорога до села Біла. Колишня околиця стала нині майже центром Тернополя. Хоч і зникла тихоплинна річка Рудка з карти міста, але дуже добре, що збереглася вона в назві вулиці. Нові покоління повинні знати, що була колись Рудка і що саме для неї збудували один з прогонів залізничного моста.
Історія спростовує безглузді міфи сектантів
Хіба не цікаво знати, що вперше в історії Тернополя наприкінці XIX століття, на околиці між мостом і млином Галля, вздовж річки Рудка посадили алею екзотичних дерев, яка дістала назву алеї Раціборського, мабуть, на честь того, хто творив зелене диво. Алея стала улюбленим місцем прогулянок міщан і назвали її Романсівка (залицяльники співали романси?). Згодом магістраль одержала ім’я великого польського письменника Генрика Сєнкевича. На жаль, нинішня вулиця С.Крушельницької мало нагадує колишню зелену алею, а через безперервний потік автомобілів ніяк не може претендувати на місце тихих прогулянок. Епоха дикого капіталізму і технічний прогрес різко змінили наш спосіб життя. Але чи на краще?
Ще прикріше стає від того, що знаходяться людці, котрі не лише стирають сліди незабутнього минулого, але й творять безглузді міфи й легенди, перекручуючи з корисливою метою історію рідного міста, зокрема його мальовничих околиць. Якось у парку Національного відродження, біля Співочого поля, де невідомі релігійні сектанти захопили джерело, з якого в усі часи пили воду польові й паркові птахи, звірята й комахи, побачив, як повним ходом навколо недавнього потічка ведуть будівництво солідного храму. Тут і довелось почути дивовижні вигадки.
Одні сектанти твердять, що джерело, з якого колись починалась річка Рудка, нібито святе, бо комусь із них об’явилася тут Божа Матір. Інші вигадали, що до Другої світової війни тут уже стояла каплиця, яку зруйнували радянські атеїсти, а тепер каплицю вони, тобто ці сектанти, хочуть відродити і навіть більше — на цьому місці спорудити церкву й дзвіницю. Бо ж вода свята!
Ось так ділки вигадують нісенітниці, щоб захопити землю і розкрутити хитрий бізнес навколо «святої води». Плетуть користолюбці дурниці, бо насправді колись, до війни, тут навколо були лише хлібні поля, ніяких дерев, а тим паче каплиці. І лише в ярочку між ланами булькотіли джерела, вода з яких струмочком прямувала на захід, творячи поступово річку Рудку. У природі все просто і чесно. Поки не втрутиться недобра й загребуща людська рука.
Ярослав Гулько