У Тернополі готують до прем’єри унікальну драму-фантасмагорію: «Крути. Реінкарнація»
Незабаром, тернополяни та гості міста зможуть побачити на сцені драмтеатру унікальну драму-фантасмагорію: «Крути. Реінкарнація», авторства Мельничука Ярослава Івановича – журналіста, письменника та драматурга родом з Лановеччини. Режисує постановку заслужений діяч мистецтв України – Мирослав Гринишин.
Хоча режисер провів зустрічі з 10–15 керівниками театрів по Україні, єдиним, хто відкрито підтримав ідею нової вистави, став художній керівник Тернопільського драмтеатру Борис Репка. Адже сюжет постановки доволі гострий, і зачіпає теми, які досі багатьом “болять”. Однак цей біль необхідний, наголошує пан Мирослав.
Побачити виставу тернополяни зможуть вже 25 червня.
На сцені розгортатиметься історія двох українських родин: одна з 1918, інша з 2018. Хоча між ними 100 років, ці люди проживають одні і ті ж події: навчання, робота, кохання, війна. Кожен із них мусить зробити вибір між обов’язком та власним комфортом.
Між цими двома сімями – таємничичий герой з 2022, який всупереч усім обставинам став на шлях воїна, аби захистити спільноту, родину, державу.
Сюжет не дає однозначних відповідей. Тут спогади і фантазії переплітаються з реальними подіями, кохання зі зрадою, обов’язок із зиском. Глядач сам має вирішити що стоїть за кожним вибором героїв. Але посил лишається чітким: історія повторюється — і вибір, що роблять наші герої зараз, так само важливий, як і сто років тому.
Сюжет постановки навмисно нелінійний — за словами режисера, він є прихильником саме таких історій. В даній роботі є як історична канва про Крути, так і сучасна лінія — вони взаємодіють і підсилюють одна одну. Герої втілюють ті самі архетипи, проживають ті самі життя та навіть з’являються одне одному як привиди.
«Я є прихильником такого театру. Мені не притаманний лінійний сюжет у виставі. Я завжди переплітаю якісь інші, паралельні сюжети, їх схрещую. Це так само і є тут, у виставі», – каже Мирослав Гринишин.
Драматург також вніс певні зміни у цю версію постановки, зобразивши не лише історію двох родин, а і частинку особистої історії автора п’єси. Історію — як його сина мобілізували, поранили, як він сам переживав це як батько. Саме ці матеріали режисер вирішив інтегрувати у виставу, бо вважає, що саме вони є «живою тканиною» постановки. Після обговорення з автором, той дав згоду, й у підсумку з’явилася нова версія вистави.
«Я кажу: Славко, а нащо ти відірвав суть від каркасу формального? То вигадані персонажі, а це твоя історія. Сучасні драматурги, як і загалом драматурги, вони не граючі, вони пишучі. І мені треба було сказати йому, що це є жива тканина, жива кров вистави. Даємо твою історію і переплітаємо її з твоїми сценами прописаними. Він каже, добре, нема проблем. Я зробив свою версію і погнали.» – розповів пан Мирослав.
Заслужений артист України Микола, який грає батька з 1918 року, поділився власними роздумами про циклічність історії. За його словами, події мають звичку повторюватися, і люди за сто років у своїх емоціях і прагненнях мало змінилися.
«Історія, це така річ, має властивість повторюватися, і вона по спіралі розвивається, і з певною цикличністю. Такі ж люди, як і 100 років назад, практично не змінилися. Вони люблять, вони радіють життю, вони страждають, вони плачуть, вони обороняються, вони оборонять свою країну, вони хочуть вибороти свою самостійність, незалежність, і ті самі проблеми, що були 100 років назад, ті самі проблеми і зараз. в мого героя дилема, чи відпустити мого сина на війну, чи може якимось чином його зберегти, бо я його люблю, але я його люблю і поважаю його вибір. Син сам вибирає йти в січовій стрільці і боронити свою країну. Чи це виправдано було та смерть тих багатьох молодих хлопців, студентів, які не були професійними солдатами, що вони вийшли проти армії Муравьєва, проти орди озвірілих більшовиків? Так, історично цей факт був виправданий, тому що внаслідок цього заповільнилась хода війська більшовицького і внаслідок цього був підписаний Брестський договір. Україну визнали на міжнародній арені як незалежну державу. Така дилема, дійсно, якщо ти будеш берегти свого сина, будеш зробити все для того, щоб він залишився в спокої, тому що це такі природні інстинкти. Ти любиш рідних, любиш своїх, але ти можеш стати тоді осудним в очах оточуючих.Бо де справедливість? Його син воює, а мій син не у війську. Чому так має відбуватися? Тобто вистава ставить більше запитань для глядачів і вони самі повинні вирішити, як воно має бути. Але ми надіємося, що не повториться те, що було 100 років назад і все-таки ми зможемо вибороти, відстояти свою країну і жити в прекрасній країні, насолоджуючись життям», – каже чоловік.
Батько з 1918 поважно ставиться не лише до сина, але й до його нареченої, яка стала для нього майже донькою — мрією, що не здійснилась. Її реінкарнація з 2018 – теж носить ім’я Олеся. Її грає акторка Олена Складан. Олеся — молода студентка, яка разом з друзями пройшла майдан, і вийшла звідти справжньою патріоткою. Як і більшість її ровесниць, вона мріяла про сім’ю, дітей, щасливе життя. Але війна все перекреслює. І Олеся, як і її попередниця з 1918, робить важкий вибір — відмовляється від власного щастя заради долі країни.
За словами Олени, улюблена репліка її героїні: «Не можна відраджувати людині стати героєм».
Заслужений артист України Микола Петрушенко грає батька з 2018 року. Його герой інтелігентний і сучасний професор історії, що прогулює заняття разом з сином, якого так боїться втратити.
«Як історик він знає, як це починається, для кого це робиться, чим це закінчується і хто несе найбільшу відповідальність. Тому він природно розривається. З одної сторони, він розуміє, що таке патріотизм, тому що він виховує студентів, а з іншої сторони, він розуміє, що таке, коли може його рід перерватися. В нього немає дружини. Сини два, але не з ним. І він якось вже, знаєте, з цим і зжився, і раптом виходить, що обидва сини можуть завтра загинути. І природно, що йому залишається робити? І я хочу їм сказати, це вже не те, хлопчики, це вже не те. Там того нема, чого ви мали на Майдані. Бо як історик, він вже майбутнє прозріває, він боїться, що може статися в результаті оцього, що може статися», – каже актор про свого героя.
Про складність вибору розмірковувала і Соломія Крушельницька, яка втілили Олесю з 1918.
Про свою героїню вона каже: «Для мене це жінка, яка зараз відпускає свого чоловіка на війну, тому що це така позиція. Тому що вона любить свою країну, свою сім’ю. Вона розуміє, що нас треба захищати, нема кому. І вона його відпускає. Але потім вона плаче. Потім вночі вона в подушку просто ридає. Зранку вона знову встає і усміхається. Каже, так, іди, я з тобою, я вірю в тебе. Я знаю, що ти переможеш, ти повернешся переможцем. Але душа її рветься. Ось так для себе я страктувала цю роль, де я потім з’являюся, можна сказати, фантомом чи духом і говорю дівчині з 2018-го, не відпускай, не роби цього. Але я це зробила і я відпустила. І зараз багато таких жінок, які, можливо, потім жаліють про це. А, можливо, і не жаліють. Бо розуміють, що її чоловік зробив це для її дитини, для її майбутнього, для її дитини».
За словами Мирослава Гранишина, вистава має метафізичну глибину. Вона розглядає бій під Крутами не як минуле, а як позачасовий архетип – «прецедент протистояння злу в усій історії нашої держави». Через образи та метафори постановка проводить паралелі між подіями 1918-го року й сьогоденням, особливо на тлі повномасштабної війни, що за словами режисера дозволяє провести міст між поколіннями.