Зранку небо натягувало грозу. Темні, вагітні зливою хмари збиралися докупи, супились тривогою на землю, чомусь спокійну і зазеленілу ранньою весною.
– А бодай тебе, – глянувши на небо, сказав Стас. – Змокнемо, як стій, змокнемо! І виорати не дасть.
– Не цукрові, не розтанемо, – похмуро відповіла Софія і витягла із кишені старої, обшмульганої болотом куртки планшет, довго вдивлялась в екран.
– Дивися, дивися, – реготнув Стас, поправляючи картуза. – Оті прогнози погоди, як пару бабів вкупі – одна сказала, друга наворожила, третя прибрехала, четверта розщебетала усьому люду. А Боженько взяв і оте бабське скасував!
Лукаво дивився на дружину.
– То тобі не твій фейсбук із інстаграмами, тут реальність надворі, – усміхався.
– Мовчи вже, – зітхнула Софія. – Балабол балаболом. Та й зарядка «сіла», можеш ще посміятися. Краще картоплю на кузові накриємо.
– Чим? Тобою хіба, – реготав вже відверто. – Коли казав тобі брати клейонку, ти ж закомизилася. Синоптик, бач, по інтернету тобі безхмарне небо намалював. От і лягай на кузов, якраз твоє добро згодиться.
Софія і хотіла б відповісти щось ущипливе, але змовчала. Бо і справді треба було мати голову на плечах – погода зараз примхлива, як та дівка на виданні.
А небо бубнявіло на очах, аж відчула прохолодний вітерець із першою мжичкою.
– Давай, жінко, додому їдемо, – сказав Стас і відчинив дверцята, заліз в кабіну – тракторець, здавалося, аж присів від ваги. – І завтра день буде.
– Буде, – так і хотілося сплакнути Софії. – Буде, але інший. Завтра ж…
Але чоловік вже не слухав, заводив мотора.
– Чого стоїш? – гукнув. – Влізай!
Софія послухала.
Тракторець, рушивши кілька метрів, раптом чмихнув і зупинився.
– А бий тебе сила Божа! – вилаявся Стас. – Що вже з тобою, кур…й сину?
– Який господар, така й техніка, – не втрималась Софія і відразу ж прикусила язика – гріх було жалітися. За роки подружнього життя надбали, слава Богу, господарку – і хату двоповерхову побудували, і першими у селі автівку придбали, телефон провели. Все Стас командував, усього йому треба. Оновлював техніку, меблі – все за часом гнався. Але і старих речей не викидав.
– Плюшкін ти, тату, – сміявся син, коли приїжджав у гості. – Горище скоро впаде від отого раритету.
Обводив круг себе вказівним пальцем:
– Так, так, просто вам на голови!
– Мовчи! – прикрикував на нього Стас і доливав у чарчини вишнівки. – У господарстві все згодиться.
Андрій підтакував, а сам підморгував матері – мовляв, не журись, щось придумаємо.
І таки знайшов вихід.
Захотілося Стасу тракторця. Та так, що марив ним. Відкладав гроші, коли їздив в Польщу на заробітки, рахував і Софіїну зарплату шкільної прибиральниці – все докоряв, що мала. А що на те мала вповісти? Так колись закрутив їй голову, що і про науку не мала вже як думати. Документи, відвезені на вступ в лісотехнікум, забрала, коли зрозуміла, що вагітна. Бо тепер треба сім`ю глядіти, а не по місту волочитися. Так і мати, і свекруха в один голос сказали. Після того, як Андрійкові виповнилося два роки, заледве влаштувалася на роботу – якраз її хресна на пенсію пішла.
Так і минали літа. Дім, робота, городи… Дітей більше Бог не дав, то ж Софія все віддавала Андрійку. А той виріс нівроку, і вдачею хазяйновитий, практичний – весь у Стаса! Тільки після школи не залишився у селі, а чкурнув у місто – там і училище закінчив, і на роботу влаштувався. Добру зарплату має – на день народження Софії подарував планшет, купив їм ще й комп’ютер, в хату провів інтернет.
– Це щоб вам, тату і мамо, вдвох веселіше було, – казав.
А коли Стас натякнув про тракторця, то лиш усміхнувся:
– Зробимо!
І справді, знайшов дешевого, навіть привіз, тільки виставив умову – за сучасну техніку забирає стару, он ту, що на горищі. Тим більше, як пояснив Андрій, за отой мотлох непогані гроші дають дурні колекціонери.
– Тепер, жінко, не будемо по людях проситися, – потирав руки біля новоспеченого добра. – І плуг є, і борони, і сівалки – все, що треба!
Якби міг, то ночував би біля того тракторця. Тішився – доки не сталася ота халепа на полі.
Тут вже не до сміху обом. Намокне картопля – не біда, а якщо тракторець не заведеться? Що, на полі ночувати?
Прогуркотів грім, небо розітнула перша блискавка.
– Йди в село, я залишаюся, – похмуро промовив Стас. – Попроси когось, щоб виручив. Може, встигнеш до дощу.
І знову поліз у кабіну.
– Туди ж три кілометри тьопати! – захлинулася люттю Софія.
– Йди, сама ж казала, не цукрова, – відгукнувся Стас.
…Дощ періщив, мов із відра. Чоботи вгрузали в болото, вона заледве переставляла ноги. Вода текла по ногах. Та ще й зірвався вітер, бив у груди, шмагав обличчя. Заледве дісталася крайньої хати.
– Боже, – тільки й сказала їй хресна, відчинивши двері.
Слухала і зітхала:
– Вже старі, а як діти малі.
Дала одежу переодягнутися, відпоювала гарячим чаєм, кудись телефонувала.
Минула гроза, ясніло небо. Біля хати знайомо задеренчав тракторець, із кабіни вискочив щасливий Стас:
– Усе гаразд, там просто треба…
Щось пояснював, Софія не дослухала. Мовчки пішла розбитою вулицею додому, спотикаючись об грудки землі.
– Він геть забув, – бурмотіла собі під ніс. – Він геть забув – завтра рівно двадцять п’ять літ, як ми одружилися…
Світлана Труханова-Дзудзило.
