Пенсіонер Любомир Протасевич два рази на тиждень їздить на вулицю Протасевича. Добирається тролейбусом 30 років.
Перегляньте також:
- «Веселі канікули з Богом» у Дністровському каньйоні: для дітей влаштували розваги
- У селі біля Тернополя затримали снайпера
– Спочатку ми з дружиною кожного дня сюди їздили. – розповідає чоловік. – Її звали Габриїла. Я – українець. Вона – полячка. Щоб про неї чогось там не думали в радянські часи – сина назвав Тарасом.
Любомиру Васильовичу 79 років. Дружина померла кілька років тому. Старший син Тарас загинув в Афганістані. Вулицю у Тернополі назвали на його честь.
– Приїду, постою тут 10-15 хвилин. – каже Любомир Протасевич. – Заберу оту рекламу кухні, яку ставлять під дошкою. Постійно переставляю її вбік. А як гарна погода, то ще йду десь під будинки, сідаю на лавку. Часом люди питають – а що ви тут сидите? Кажу, що ця вулиця мені дуже дорога. А чому? Я розповідаю. Дивуються. Навіть як іду в якусь організацію, то питають, яке відношення маю до вулиці Протасевича.
Меморіальну дошку перенесли. Стару, бронзову – кілька років тому вкрали.
– На металолом взяли, бо то кусок бляхи був. – продовжує чоловік. – А вона колись коштувала 6 тисяч радянських карбованців. Машина стільки вартувала тоді, бо то ж творча робота. Стара дошка раніше на четвертому будинку висіла. Причепили вже на новому.
На вулиці Протасевича Любомир Васильович купує і продукти додому.
– Тільки тут беру, – каже. – Хоч в моєму будинку на вулиці Крушельницької є магазин. Але серцю дорожче тут купити – в магазині, де висить меморіальна дошка.
Я раз на цій вулиці до аптеки зайшов і мені запропонували взяти карточку знижок. Фармацевт при оформлені записує прізвище і питає: «Як – Протасевич?» Я кажу: «То цю вулицю моїм сином назвали». А вона: «Та ви що?»
Тарас Протасевич, іменем якого назвали вулицю, загинув у квітні 1986 року. В Афганістані був 9 місяців..
– Син дуже любив малювати. – розповідає Любомир Протасевич. – Я сам був художником-оформлювачем і він мені помагав стенди робити. Мої роботи є дотепер в коридорах шістнадцятої школи. Нині там вчаться мої внуки. Зараз не малюю. Жінка померла і вже нічого не роблю. Малювати – це як спорт. Не тренуєшся – вже не те.
Я колись поступав до військового училища, а математики не знав. Не уявляв собі, що таке – артилерія. Там все на математиці побудовано. Я в математиці ні в зуб ногою. А син мав з математики п’ять. Каже: «Я поступаю». І поступив до Хмельницького артилерійського вищого командного училища. Нащо я його пустив? Міг би собі працювати художником – церкви малювати, стенди робити, гроші заробляти. Тарас напевне став військовим ще й через інше – чув, як мені дружина часом дошкуляла, що я не став офіцером. Тоді модно було бути військовим. Син в Афганістані мав 500 карбованців зарплати. У той час – це були великі гроші.
На вулиці Протасевича Любомир Васильович буває частіше, ніж на Микулинецькому цвинтарі. Туди їде раз-два на місяць.
– Там треба пішки йти. – пояснює – А тут легше. Сів на тролейбус і через кілька хвилин на місці.
Чоловік пам’ятає, як у місті називали вулицю Протасевича, поки не загинув син.
– Є у Тернополі вулиця Богдана Хмельницького. – розповідає. – А тут, де зараз Протасевича, була вулиця Хмельницька. Так по-дурному назвали і люди плутали постійно. Тому перейменували саме її.
Вулиця сина мені не замінила, але пам’ять лишилася. Я один батько в Тернополі, що в честь сина є вулиця. Більше нема таких. Але тепер, напевне, буде багато нових вулиць. Бо війна. Бачу, меморіалів висить вже досить.
