Публікуємо черговий матеріал про події на Донбасі в рамках проекту «Війна, як вона є», – пише Терен.
Перегляньте також:
Наш загін повинен був розвідати район шахти Бутівка і вийти аж до села Спартак. Зібралося три групи по чотири чоловіки: три снайпери, два кулеметники та шість розвідників. Я прикривав цю групу, адже мене цьому навчали. Я неодноразово брав участь в боях. Дві розвід групи мали вийти вперед, а я, кулеметник і його помічник, мали залишитися на позиціях, щоб прикривати передніх. Коли ми прийшли в день на шахту, там були бійці ЗСУ. Ми працювали з ними. Бійці нам повідомили, що операція розпочнеться о 4 годині ранку. Проте, потім усе змінилося. Нам сказали: ”Прийдіть о 8 годині вечора, ми вам покажемо відео зйомку позицій противника і ви в заздалегідь запланований час підете”. Коли ми прийшли, то нам показали на камеру якусь зелену пляму за два кілометри від місця перебування, яку ніхто не міг розгледіти, в тому числі і камера, тому лише повідомили, в яких напрямках потрібно іти.
Цього місця не називатиму, просто скажу, що нам було однаково, де виконувати свою роботу – ми Правий Сектор, тому труднощів не боїмось. Потім нам сказали, щоб ми не поверталися на свої позиції, а у вільний від завдання час, провели у них на шахті: попили чаю, відпочили. Ми погодилися. Присіли собі окремо на вулиці, оскільки нікого не знали і чекали. Десь близько 21 години вечора, пролунав перший постріл – міна 82 калібру приземлилась недалеко від нас, проте, на щастя, тоді ніхто не постраждав.
Ми швиденько заховались в укриття, так пройшло близько 20 хвилин. Ми знову вийшли на вулицю, як тут знову почався обстріл. Я кричу: ”Всі в укриття”, а мій побратим (його вже немає з нами) Легат, кричить, що шахта не видержить, я йому кричу: ”Давай забігай, все видержить”. Ми забігли туди, міни попадають у шахту одна за одною, пилюка така піднялась, що дихати не було чим. І тут одна з мін попадає в нас, я весь поранений, кричу, кров тече рікою, я отямився в ногах у мого друга Дока, який теж лежав, весь у крові і кричав. Я намагаюсь його підняти, а він кричить, що йому боляче, що не потрібно цього робити.
Я знову намагаюсь підняти його, як відчуваю, що хтось мене тягне за рукав і просить допомогти винести важкохворого побратима. Ми занесли його в підвал, проте, він там, від ран помирає у нас на руках. Це був наш братик Легат, якому осколками посікло всю спину і який, ще запитував мене, про міцність шахти. Ми намагались його спасти, вводили ін’єкції в серце та на жаль все безрезультатно. Далі все було, як в тумані: крики, матюки, біль. Ми хотіли вивезти поранених, та нам чомусь не дозволяло командування ЗСУ, ми хотіли стріляти по бандитах, та нам теж заборонили. Слава Богу, що знайшовся серед бійців хлопець з позивним Ленін, який взяв БМП і вивіз першу партію поранених, в якій був і я.
Пам’ятаю, як їдемо, дорога перегороджена бетонними блоками, друга Леніна це не зупинило, він розбив, розтягнув їх і довіз нас до госпіталю. Там теж все як в тумані. Приїхали поліцейські, захотіли нас забрати, щоб ми дали якісь свідчення. Люди почали кричати, нас відпустили, а вже пізніше я дізнався, що мій побратим Док, якому я намагався допомогти, загинув по дорозі до лікарні. Виглядає так, що нас просто підставили під удар, нас просто зрадили… не говоритиму хто, не називатиму імен, тому що нікого за руку не зловив, та я думаю, що з вищесказаного мною і так все зрозуміло. Ось так: я живий, ми всі живі, а хлопців немає.
Плачуть матері за синами, плачуть бабусі за внуками, плачуть сестрички за братчиками, а їх уже більше ніколи з ними і з нами не буде… Ось так…Все, вибач, більше я не можу говорити на цю тему…
