Тернопільський драмтеатр відкриває 97-й сезон прем’єрою «Украденого щастя» Федора Стригуна

Свій новий, 97-ий, сезон Тернопільський академічний драматичний театр імені Тараса Шевченка вирішив відкрити премʼєрною постановкою «Украдене щастя» за пʼєсою Івана Франка та присвятити її 170-річчю від дня народження славетного письменника, поета та драматурга. Цю сценічну роботу здійснив відомий режисер, лавреат Шевченківської премії, народний артист України Федір Стригун. Як на мене, Федір Миколайович зосередив у своїй новій творчій праці увагу передусім на нестримному коханні, болючому щемі й украденому щасті, що, власне, й склали цілу життєву драму головних дійових осіб вистави.

Тричі являлася любов до «Украденого щастя»

Мені гадалося, що пʼєсу Івана Франка «Украдене щастя» на тернопільській сцені, щоправда, в різних режисерських прочитаннях дивилося кожне глядацька покоління. Коли ж занурився у вивчення репертуару театру з 1945 року й донині, то здивувався. Зʼясував, що навіть відзначення столітнього ювілею видатного письменника пройшло повз увагу театральної спільноти в Тернополі. Вперше Франкові герої зʼявилися в нашому театрі 1974 року. Тоді знаний режисер Ярослав Геляс поставив саме «Украдене щастя». Через 38 років опісля власну сценічну редакцію цієї драми тернополянам запропонував режисер-постановник, народний артист України Олег Мосійчук. І ось маємо третю зʼяву на великій сцені Тернопільського драмтеатру Анни, Миколи Задорожного, Михайла Гурмана та інших героїв «Украденого щастя». Доклався до цього їхнього приходу Федір Стригун – прекрасний театральний режисер, народний артист України, лавреат Національної премії України ім. Т. Шевченка.

Примітно, що для Федора Миколайовича це третя постановка «Украденого щастя». Перша (1976 року) виявилася оперною й кілька десятиріч не сходила зі сцени Львівського театру опери та балету. Музику до неї написав відомий композитор Юлій Мейтус. Вистава свого часу навіть отримала міжнародну нагороду в польській столиці. До тоді ще хрестоматійної Франкової пʼєси Федір Стригун знову звернувся 2016 року й показав її власне сценічне вирішення у Львівському національному драмтеатрі ім. Марії Заньковецької.

І ось цьогоріч отримав запрошення від Тернопільського академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка знову попрацювати над постановкою «Украденого  щастя». Погодився, бо хотілося її передати через любов.

«Щастя довго не буяє»

Федір Стригун дуже шкодує, що через клопоти зі здоровʼям не зможе побувати на премʼєрі «Украденого щастя» в Тернополі. Але душею він буде з тернопільськими акторами й глядачами, яких дуже любить і шанує. Я ж вирішив усе-таки потурбувати на кілька хвилин Федора Миколайовича, привітати його з успішною й чудовою постановкою (вже мав можливість подивитися виставу) й заодно поставити кілька запитань, на які він любʼязно погодився відповісти.    

– Розумію, що, так би мовити, тернопільський варіант постановки «Украденого щастя» різниться від двох ваших попередніх?

– Безперечно. 1976 року, коли вперше звернувся до цієї пʼєси, яка, вважаю, має світове значення, то ще тоді хотів забрати з постановки наголос на соціальну структуру. Адже за радянських часів прагнули показати, що в цій біді героїв пʼєси винуваті лише багатії, шандар (жандарм) Михайло як представник влади, який руйнує життя Миколи. Я не був з цим згоден. Зрештою, у Франка не ця проблема виписана. І коли я вже ставив цю пʼєсу в театрі ім. Марії Заньковецької,  зробив трактування цілком інше.

У теперішній премʼєрній роботі в Тернополі, я вирішив поставити виставу про кохання й любов узагалі. Я завжди дивлюся на портрет своєї дружини, акторки театру й кіно, народної артистки України Таїсії Литвиненко. Коли її не стало, залишився сам, ще більше й глибше зрозумів, як я її щиро й глибоко кохав. У кожної людини є почуття любові й воно незнищенне, навіть якщо не любити до 80-ти років, все одно колись постукає у двері любов. Вважаю, що взагалі основою життя є любов, вона водночас і великий біль та щастя, тож якогось примусу тут не може бути. Хоча відаємо, що люди в нас дуже люблять топтатися по щирих чужих почуттях. Тим більше знаємо, як Іван Франко любив Ольгу Рошкевич, яка трагедія з ним сталася й що він кохав її до кінця власного життя.

На заході Україні колись грали «Украдене щастя», здається в Йосипа Стадника (український галицький режисер) з Михайла-шандора зробили поштарика. Головне не втому, що він шандор (представник влади), а в тому, що в ньому палає любов. Свою постановку в Тернополі я й почав зі слів Анни «Я люблю тебе, Михайлику». Адже «Я люблю Михайлика» – це ж текст Івана Франка. Я собі нафантазував усю картину, як їх розлучили, бо глядач усе одно хоче знати першопричину. Я знав: любов гріє, це має хвилювати. І мене це особисто теж бентежить.

– Мені здається, що, крім любові, у вашій постановці «Украденого щастя» ще виразно постає болючий щем. Його відчувають не лише герої вистави, а він загляне й у душу глядачів. Чи не так?

– Маєте рацію. Ніби суспільство, село, всі проти діянь Анни й Михайла й водночас усі і ті, які в корчмі гуляють, і ті, які щось цинічно розповідають, мріють лише про одне – гарне, палке й вірне кохання. Я захотів, аби ці злісники чужого щастя на якусь мить оніміли, ніщо не мовили, а отетеріли від краси любові. І я зробив таку паузу у виставі, вигадав цей хід за допомогою відомої народної пісні західних українців «Ой, верше, мій верше» у записі сестер Тельнюк. У кожного з нас є якась пісня, яка лягає на душу, на почуття. У мене саме ця пісня, бо бо це як гімн любові.

– Михайло каже Анні: «А трафилася нам нагода, то й пожиймо свобідно та покуштуймо щастя». Як гадаєте, Федоре Миколайовичу, ви у новій своїй сценічній роботі даєте можливість і дійовим особам, і глядачу покуштувати украденого щастя?

– Щастя довго не буяє. Може тривати день, годину, а то й одну хвилину. Але це щастя, це радість життя, любові, кохання! Я колись шукав-шукав позитивного героя, не знаходив, а потім мені спала думка, що це Ісус Христос, який уже дві тисячі років людей вчить, як треба жити, любити. Лише любов, а не злість, не заздрість, не ненависть, не війна, може врятувати світ. Але люди якось погано дослухаються навіть до цієї істини, до Спасителя свого.

– Як гадаєте, тернопільський глядач сприйме з розумінням вашу постановку, поспівчуває героям «Украденого щастя»?

– Дуже шкодую, що через стан здоровʼя не міг провести останні репетиції, почистити деякі речі. Я задоволений акторами, вони дуже сумлінно ставляться до своєї роботи. Тернополяни в Україні, може, найближчі до мого розуміння театральних постановок. Тернопільський глядач має таку якість, як безпосередність, щире сприйняття й висловлення співчуття тому, що відбувається на сцені.

Виконавці ролей у премʼєрному дійстві надто різні. І я цього не боявся, а, навпаки, хотів. Скажімо, акторки Юлія Хміль і Наталка Черненко – це розмаїті Анни, а отже, й інша вистава. Так само Василь Боднар, який грає роль Михайла, дуже цікавий, як і Євген Лацік. Відкрив я для себе актора Ігоря Наконечного, який втілює образ Миколи Задорожного. Ігор надто глибокий, чуттєвий, правдивий та вміє відчути матеріал. Акторські індивідуальності, особливо – в такій драмі, як «Украдене щастя», досить помітні. Тому сценічне трактування дуже багато залежить, власне, від акторів, від їхнього природного чуття, бо ж Франкова пʼєса дуже психологічно глибока.

Мрія здійснилася

У новій виставі «Украдене щастя» зайняті два акторських склади. Заслужений артист України Євген Лацік представить глядачу образ жандарма Михайла Гурмана. Каже, ще зі студентських лав про таке мріяв. До слова, в постановці 2012 року Олега Мосійчука Євген був зайнятий, але в ролі першого парубка.

Актор так коротко описує свого персонажа Михайла: «Чоловік, який гадав, що для нього вже все життя втрачене, раптом, у силу випадку, заходить у хату, де зустрічає єдине кохання всього свого життя. І розуміє, що його Анна живе з іншим чоловіком. І от цей такий трикутник, який описаний у дуже багатьох творах світової класики, саме є й у Франковій пʼєсі і в нашій виставі. І ці стосунки дуже особливі та цікаві». На моє запитання, про  найщемливіший момент у постановці для самого нього Євген відповів: «Зустріч з Анною через багато років. Франко зумів оголити той нерв, що зачіпає кожного глядача, тому це вистава на всі часи. Всі ми хочемо любові й щастя, тому за це варто боротися».

Сезон буде цікавим

Головний режисер театру, народний артист України Олег Мосійчук на основі вже проданих квитків на премʼєрний показ «Украденого щастя» твердить,  що «глядачі  хочуть прийти подивитися нову роботу Федора Стригуна. Маємо втіху від цього і від того, що в нас переповнені зали». І висловив також сподівання, що новий театральний цей сезон у Тернополі також буде дуже цікавим. Сам він як режисер запропонує до Міжнародного дня театру власне сценічне бачення гоголівського «Тараса Бульби». До слова, цю виставу у стінах Тернопільського драмтеатру творили ще 46 років тому, режисером-постановником тоді був світлої памʼяті народний артист України Павло Загребельний.

Окрім того, режисер, народний артист України Вʼячеслав Жила на малій сцені представить аферистичну комедію «Хто тут Зигмунд Фрейд?». Дві роботи для шанувальників Мельпомени (як маленьких, так і дорослих) підготує молода режисерка Олеся Шпирна. Діткам подарує музичну казку за мотивами твору Жанни-Марі Лепренс де Бомон «Красуня й чудовисько». А от у новому просторі покаже виставу-карикатуру «Король Убю» Альфреда Жаррі. 

Микола Шот
На світлинах автор: Сцени з премʼєрної вистави «Украдене щастя»